По його очах я побачила, що мій візит став для нього тягарем. Я вибачилась і сказала, що просто хотіла побачити внучку, на що почула: «Могли б і зателефонувати. До нас без запрошення не заведено приходити.»

Окрім доньки Ярослави в мене нікого немає. Чоловіка не стало давно, ще коли донька була маленькою. Моїх батьків уже давно немає, адже я й сама вже пенсійного віку. Завжди сподівалась, що єдина дитина мене догляне, але сталось інакше.

Проти зятя Валентина я ніколи нічого не мала. Навіть коли він вирішив, що краще їм не вінчатись, я не наполягала на своєму. Думала, що діти житиму в мене, адже квартира трикімнатна, але зять сказав, що краще орендуватиме житло, ніж житиме з тещею. Тоді я теж змовчала й прийняла їхній вибір. Я ніколи пхалась у стосунки дітей зі своїми порадами й тим більше ніколи не налаштовувала доньку проти її чоловіка. Допомагала я завжди намагалась тільки фінансово, не втручаючись у життя молодої сім’ї зі старомодними сервізами або покривалами. В гості також часто не приходила. Запросять на день народження – прийду, а без запрошення – боронь Боже!

Я розуміла наскільки згубною може бути турбота тещі або свекрухи для молодої пари, адже сама добряче намучилась в молоді роки через те, що мати чоловіка взялась встановлювати у нас вдома свої порядки. Ще тоді я вирішила для себе, що ніколи так не чинитиму зі своїми дітьми. І слова дотримала. Ані дочка, ані зять не могли мені дорікнути тим, що я набридаю їм своєю надмірною увагою, адже я навіть не телефонувала дуже часто. Свою любов я проявляла тим, що відкладала чималу суму зі своєї пенсії в конверт, який раз на кілька місяців віддавала доньці.

Але нещодавно народилась моя онучка Мілана. Я була надзвичайно щасливою, адже нарешті стала бабусею. Цього разу, я вирішила, що зараз доволі вагомий привід, щоб один раз порушити своє правило. Я прийшла в гості без запрошення. Двері мені відчинив Валентин. По його очах я побачила, що мій візит став для нього тягарем. Я вибачилась і сказала, що просто хотіла побачити внучку, на що почула: «Могли б і зателефонувати. До нас без запрошення не заведено приходити.»

Для мене ці слова прозвучали, ніби грім. Звичайно, я й сама знала, що треба було зателефонувати, але так спішила побачити онучку й подарувати її батькам гроші, які складала протягом року, що просто не встигла це зробити. Тим більше, я не чужа людина, перед приходом якої потрібно прибирати й ладнати на стіл, аби справити хороше враження. Я – мама, яка просто прийшла провідати. Але, на жаль, я не дотрималась «протоколу», тому мені тут не раді.

Ледве стримуючи сльози, я віддала Валентинові конверт з грошима, які принесла, привітала й швиденько пішла назад, так і не побачивши доньку з онукою. З того часу я не приходжу до них в гості, навіть коли запрошують. Кличу їх до себе, бавлюсь з онукою, але поріг їхнього дому не переступаю. Ні, я не злопам’ятна, просто тактовна.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

1 + 13 =

По його очах я побачила, що мій візит став для нього тягарем. Я вибачилась і сказала, що просто хотіла побачити внучку, на що почула: «Могли б і зателефонувати. До нас без запрошення не заведено приходити.»