Остап не був схожим на інших дітей, підстрижених на один манір. Волосся хлопчика сягало плечей, так що зі спини можна було подумати, що це дівчинка в брудному спортивному костюмі. Остап дивився в підлогу і майже не реагував на присутність дорослих. Мене як психолога попросили поговорити з дитиною, яка ні з ким не йде на контакт.
– Привіт. Мене звуть Олена Віталіївна. Я працюю психологом в цьому дитячому будинку. – Почала я. Хлопчик, як і раніше не піднімав очей. – Я не вихователь, Остапе, я не буду тебе навчати чи сварити. Я тут, щоб говорити з дітками. Ти завжди можеш прийти до мене, якщо тобі буде щось потрібно, добре?
Хлопчик мовчав.
– Розумієш, Остапе, – я намагалась говорити з восьмирічним хлопчиком, як з дорослим, – на жаль так сталось, що зараз ти не можеш жити разом з мамою…
– Мама… – тихо сказав хлопчик, все ще не піднімаючи очей.
Я зайшла до їдальні, коли діти вечеряли. Не одразу впізнала Остапа. Він був переодягнутий та підстрижений, зовсім не той хлопчик, якого я бачила зранку. Змінився так, що мати рідна не впізнає.
Рідну маму Остапа позбавили батьківських прав. Вона – наркозалежна. Народила дитину, але зовсім не збиралась за нею доглядати. У свої вісім років Остап не вміє ні писати, ні читати й майже не говорить. Та й це не дивно, бо після того, що хлопчику доводилось бачити щодня, навіть доросла людина втратить дар мови.
Коли органи опіки прийшли забрати Остапа, мати навіть не встала з підлоги. Її скляний погляд не виражав нічого, крім холодної байдужості. Байдужості як до свого життя, так і до того невинного створіння, яке вона привела у цей світ. По квартирі були розкидані використані шприци, а хлопчик сидів, забившись в куточок біля батареї – єдиного джерела тепла в його житті. Дитина уже кілька днів нічого не їла і перебувала в жахливому фізичному стані.
Коли я почула історію Остапа, мені стало ще більше шкода хлопчика. Звичайно, я психолог і співчуття для нас – риса непрофесійна. Але вимкнути свої людські почуття мені не вдавалось. Часом під час занять з Остапом, я не могла втримати раптово сліз, які так по-зрадницьки підступали.
Мати хлопчика за пів року його перебування в дитячому будинку навідалась тільки раз. Але знаходилась вона в стані чи то наркотичного, чи то алкогольного сп’яніння, то ж в заклад її не пустили. Жінка брудно вилаялась і пішла.
І Остап, окрім нашої першої зустрічі, про маму більше не згадував. До речі, він почав говорити.
Одного разу перед 8 березня у мої двері постукали. Зайшов Остап. Хлопчик, як і під час першої зустрічі, дивився в підлогу.
– Доброго дня, Остапе. Ти щось хотів?
– Так. – Хлопчик трохи зніяковіло подивився на мене. – Ми робили листівки дівчаткам на свято… і ось. – Остап простягнув мені аркуш кольорового паперу, складений навпіл із приклеєними квіточками.
– Ти хочеш подарувати мені листівку? Дякую. – Я трохи розчулилась.
Остап подивився мені прямо в вічі. Таке ставалось дуже рідко.
– Просто, – хлопчик знову знітився, – ви мені як мама.
Я знову не могла стримати сліз. Непрофесійно, я знаю.
В цей момент я задумалась про те, скільки є дітей в нашій країні, які готові прив’язатись до абсолютно чужої жінки, як до рідної матері. Скільки дітей недоотримують материнського тепла і скільки матерів готові проміняти дитячу любов на чергову дозу? Чому так стається? Відповіді я знайти не можу. Хочу сказати лише одне: сповнені любові очі дитини – це єдине, заради чого варто відмовитись від усього.
