Проміняти дитячу любов на чергову дозу

Остап не був схожим на інших дітей, підстрижених на один манір. Волосся хлопчика сягало плечей, так що зі спини можна було подумати, що це дівчинка в брудному спортивному костюмі. Остап дивився в підлогу і майже не реагував на присутність дорослих. Мене як психолога попросили поговорити з дитиною, яка ні з ким не йде на контакт.

– Привіт. Мене звуть Олена Віталіївна. Я працюю психологом в цьому дитячому будинку. – Почала я. Хлопчик, як і раніше не піднімав очей. – Я не вихователь, Остапе, я не буду тебе навчати чи сварити. Я тут, щоб говорити з дітками. Ти завжди можеш прийти до мене, якщо тобі буде щось потрібно, добре?

Хлопчик мовчав.

– Розумієш, Остапе, – я намагалась говорити з восьмирічним хлопчиком, як з дорослим, – на жаль так сталось, що зараз ти не можеш жити разом з мамою

Мама… – тихо сказав хлопчик, все ще не піднімаючи очей.

Я зайшла до їдальні, коли діти вечеряли. Не одразу впізнала Остапа. Він був переодягнутий та підстрижений, зовсім не той хлопчик, якого я бачила зранку. Змінився так, що мати рідна не впізнає.

Рідну маму Остапа позбавили батьківських прав. Вона – наркозалежна. Народила дитину, але зовсім не збиралась за нею доглядати. У свої вісім років Остап не вміє ні писати, ні читати й майже не говорить. Та й це не дивно, бо після того, що хлопчику доводилось бачити щодня, навіть доросла людина втратить дар мови.

Коли органи опіки прийшли забрати Остапа, мати навіть не встала з підлоги. Її скляний погляд не виражав нічого, крім холодної байдужості. Байдужості як до свого життя, так і до того невинного створіння, яке вона привела у цей світ. По квартирі були розкидані використані шприци, а хлопчик сидів, забившись в куточок біля батареї – єдиного джерела тепла в його житті. Дитина уже кілька днів нічого не їла і перебувала в жахливому фізичному стані.

Коли я почула історію Остапа, мені стало ще більше шкода хлопчика. Звичайно, я психолог і співчуття для нас – риса непрофесійна. Але вимкнути свої людські почуття мені не вдавалось. Часом під час занять з Остапом, я не могла втримати раптово сліз, які так по-зрадницьки підступали.

Мати хлопчика за пів року його перебування в дитячому будинку навідалась тільки раз. Але знаходилась вона в стані чи то наркотичного, чи то алкогольного сп’яніння, то ж в заклад її не пустили. Жінка брудно вилаялась і пішла.

І Остап, окрім нашої першої зустрічі, про маму більше не згадував. До речі, він почав говорити.

Одного разу перед 8 березня у мої двері постукали. Зайшов Остап. Хлопчик, як і під час першої зустрічі, дивився в підлогу.

– Доброго дня, Остапе. Ти щось хотів?

– Так. – Хлопчик трохи зніяковіло подивився на мене. – Ми робили листівки дівчаткам на свято… і ось. – Остап простягнув мені аркуш кольорового паперу, складений навпіл із приклеєними квіточками.

– Ти хочеш подарувати мені листівку? Дякую. – Я трохи розчулилась.

Остап подивився мені прямо в вічі. Таке ставалось дуже рідко.

– Просто, – хлопчик знову знітився, – ви мені як мама.

Я знову не могла стримати сліз. Непрофесійно, я знаю.

В цей момент я задумалась про те, скільки є дітей в нашій країні, які готові прив’язатись до абсолютно чужої жінки, як до рідної матері. Скільки дітей недоотримують материнського тепла і скільки матерів готові проміняти дитячу любов на чергову дозу? Чому так стається? Відповіді я знайти не можу. Хочу сказати лише одне: сповнені любові очі дитини – це єдине, заради чого варто відмовитись від усього.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

two + six =

Проміняти дитячу любов на чергову дозу