Різдвяні свята ми традиційно відзначаємо у батьків моєї дружини. Коли їдемо, завжди під зав’язку завантажуємо машину подарунками та продуктами. Минулого року вперше до святкування приєдналася сім’я Антоніни, сестри моєї дружини. Привозити щось із собою вони вважають зайвим, адже батьки самі повинні безцінних гостей шанувати. Перший раз Антоніна з чоловіком та дітьми швиденько зібралися додому, як тільки гуртом з’їли усі запаси, але цього разу планували залишитися надовго. Вже через два дні теща тихенько попросила мою дружину поїхати скупитися. З дорогими родичами ми панькатися не стали й запропонували поїхати до магазину разом

Різдвяні свята ми традиційно відзначаємо у батьків моєї дружини. Вони живуть у мальовничому селі на Полтавщині, де ще збереглися старовинні традиції колядування, щедрування та засівання. У великих містах все це вже давно забулося. Різдво, а за ним і Старий Новий рік, це просто ще один привід для великого застілля. У селі ж, де усі один одного знають, ніхто не боїться впустити до себе в дім веселих колядників, завжди з нетерпінням чекають на різдвяний вертеп, щедро винагороджують того, хто розкаже найдовшу та найцікавішу засівалку.

Наша семирічна Дарина та шестирічний Остап заздалегідь чекають на це чарівне дійство, вчать колядки та щедрівки, готують костюми.

Ось уже чотири роки поспіль ми приїжджаємо до тестя й тещі на сімейні святкування й кожного разу під зав’язку завантажуємо машину подарунками та продуктами. Не забуваємо про усілякі ласощі, щоб потішити стареньких та й забаганки власної дітлашні задовольнити. Не сидіти ж на шиї у батьків з їх мізерними пенсіями? Все-таки понад тиждень нас треба чимось годувати та поїти.

Минулого року вперше до святкування приєдналася сім’я Антоніни, сестри моєї дружини. Привозити щось із собою вони вважають зайвим, адже батьки самі повинні безцінних гостей шанувати.

Перший раз Антоніна з чоловіком та дітьми, трьома хлопчаками від семи до одинадцяти років, швиденько зібралися додому, як тільки гуртом з’їли усі запаси, але цього разу вони планували залишитися надовго. А апетити у них, варто сказати, не маленькі. Своїх дітей Антоніна вдома, зазвичай, не дуже делікатесами балувала, а тут холодильник був переповнений усілякими пундиками. Раз по раз хтось із трьох забігав до кухні й шукав чим поживитися. Їх батьки також цим не гребували.

Наші Дарина та Остап зачаровано за усім цим спостерігали, а потім донька не витримала і запитала:

Мамо, їх вдома не годують?

– Та ні, просто вони до цього були на дієті, – пожартувала моя дружина. А що було доньці відповісти?

Наслідки безперервного бенкету за чужий кошт були по всьому дому. Теща ледь встигала збирати фантики від цукерок, шкурочки від мандаринів й численні обгортки з інших ласощів. Пару разів з докором глянула на свою доньку, але та на це лише задоволеною посмішкою розпливлася.

– Ой, ну хай діти потішаться. Де ж їм ще скільки свободи буде, як не у рідних бабусі та дідуся.

Привезені нами запаси їстівного дуже скоро мов корова язиком злизала. Вже через два дні теща тихенько попросила мою дружину поїхати скупитися.

– Тоню, ми до магазину. Вам нічого не потрібно, – звернулася до сестри дружина, сподіваючись, що та зрозуміє натяк і поїде до магазину сама. Але дива не сталося. Антоніна хвилин з п’ятнадцять вигадувала, що б їй ще хотілося з’їсти, але сама нікуди їхати не збиралася.

Поїхали скуплятися ми з дружиною удвох.

Довжелезний чек, коли повернулися, поклали на столі поряд з холодильником, щоб Антоніна повз нього точно не пройшла повз. Вона його й не минула. Уважно усе перечитала і потім ще довго коментувала, як на свята шалено підскочили на все ціни, і що на периферії усе в рази дорожче, ніж у столиці, а вибір набагато гірший.

Грошей нам ніхто віддавати не збирався. Тоді дружина вирішила сказати про це прямо, на що у відповідь почула обурене:

– Так ми ж у гості приїхали! Ми рідним батькам повинні за гостювання платити?

– Так, у гості. Але ж ти знаєш, яка у батьків пенсія. Їм нашу ораву не прогодувати, – спробувала спокійно пояснити дружина.

– Але вони ж знали, що ми приїдемо. Один раз на рік могли б і заздалегідь підготуватися, – рекла своє Антоніна.

– Воно то може й так, – все ще намагалася достукатися до сестри моя дружина, – але ти сама пригадай, що загадувала нам купити. Ми лише сьогодні витратили батьківську пенсію за місяць.

Антоніна у відповідь лише плечима повела, мовляв, ну той що з того, й промовила:

– Ви ж самі усе купили. Вас ніхто не примушував. То чому ми повинні вам гроші віддавати?

Нових запасів вистачило ще на два дні й рівно на скільки ж ще збиралися залишитися гості.

З дорогими родичами цього разу ми панькатися не стали й запропонували поїхати до магазину разом.

– Ой, тут така справа, – почала виправдовуватися Антоніна, – ми ж у гості їхали й багато грошей із собою не брали.

– А ти у дітей своїх позич, – тут уже я не втримався і пішов напролом. – Вони чималенько напередодні наколядували. Усе село оббігали. На щось та й вистачить.

– Та що ти, там якість копійки, – відмахнулася Антоніна.

Насправді усі троє нещодавно вихвалялися один поперед одним, хто більше грошей назбирав. Озвучувалися досить кругленькі суми. Чули ці вихваляння абсолютно усі.

Раз так, то і ми до магазину також не поїхали. Тещиних смачнючих пирогів з маком та млинців нам з дітьми вистачить, а решта гостей хай як хоче.

Пів дня наші родичі роздратовано зазирали до кухні, крутили носом перед пиріжками, грюкали дверима холодильника та так і йшли ні з чим.

– Мамо, я хочу йогурт! Мамо, а апельсинів більше немає? Мамо, хочу отієї смачної ковбаси! – ходили діти за Антоніною слідком.

– Попросіть он у своєї тітки, – не витримала їх лементу жінка, та коли зустрілася з моїм поглядом, швиденько додала. – Ой, та то я пожартувала.

Уже ввечері Антоніна з чоловіком швиденько зібрали свої пожитки та під голосні обурення дітей, що ті ще не встигли позасівати й назбирати силу-силенну грошей, подалися додому.

Теща з тещею нарешті полегшено зітхнули, а я тепер точно знаю, як наступного разу провчити Антоніну з чоловіком.

Ні, ми зовсім не проти наших родичів, але усьому є межа. Якби мова була лише про нас, але ж таке ставлення до батьків ми терпіти не збираємося.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

14 − 13 =

Різдвяні свята ми традиційно відзначаємо у батьків моєї дружини. Коли їдемо, завжди під зав’язку завантажуємо машину подарунками та продуктами. Минулого року вперше до святкування приєдналася сім’я Антоніни, сестри моєї дружини. Привозити щось із собою вони вважають зайвим, адже батьки самі повинні безцінних гостей шанувати. Перший раз Антоніна з чоловіком та дітьми швиденько зібралися додому, як тільки гуртом з’їли усі запаси, але цього разу планували залишитися надовго. Вже через два дні теща тихенько попросила мою дружину поїхати скупитися. З дорогими родичами ми панькатися не стали й запропонували поїхати до магазину разом