Сестра була проти заповіту, який склав Іван Михайлович. Вона намагалася довести своєму батькові, що теж має право на спадок, як його рідна донька. Тільки він був неухильним – заповів усе майно своєму племіннику, тобто мені.

Мій дядько Іван Михайлович усе життя був мені найріднішим. Коли я був маленьким, дядько забирав мене на вихідні на риболовлю, в юнацтві ми з ним разом ходили дивитися футбол. Взагалі дядя замінив мені тата в якомусь плані. Хоч я й зростав у повній сім’ї, мої батьки завжди були зайняті лише роботою. Розуміючи це Іван Михайлович проводив зі мною свій вільний час. Коли мені було 10, у дядька народилася донька, та він все одно забирав мене до себе на вихідні, не зважаючи на нові сімейні турботи. З двоюрідною сестрою Альбіною ми непогано ладнали, тільки різниця у віці була значною, тож разом нам було не надто цікаво.

Коли Альбіні було 23, вона втратила маму. З втратою дружини Іван Михайлович довго не міг змиритися, йому було 56 років, коли він овдовів. Дядько мав слабке серце, почав хворіти. Через деякий час в Івана Михайловича стався інсульт, він потребував догляду.

Альбіна тоді вже навчалася в іншому місті, до батька приїхати не змогла. Я без усіляких роздумів почав жити з дядьком та доглядати за ним. Понад три роки я був поруч з Іваном Михайловичем, йому ставало дедалі краще, оскільки я допомагав йому реабілітуватися. Щоранку ми робили руханку, потім Іван Михайлович відвідував масаж. Аби підбадьорити дядька, я придбав великий телевізор і ми дивилися футбол на великому екрані. Нам було комфортно разом. Альбіна за всі 3 роки приїхала до батька лише двічі. Дівчина зустріла в іншому місті кохання, тож за навчанням в університеті та влаштуванням особистого, їй було геть не до батька.

Якось Іван Михайлович зателефонував Альбіні й попросив приїхати. Він склав заповіт і хотів його зачитати. На цю розмову дядько запросив і мене.

«Я вирішив, що квартиру, машину та дачу в спадок отримає Павло, мій племінник, бо він дбав про мене весь цей час і я впевнений, надалі дбатиме. Не знаю, скільки мені залишилося, але хочу саме так розпорядитися своїм майном», – сказав Іван Михайлович.

За мить Альбіна змінилася в обличчі.

«Тато, я ж у тебе єдина донька. Я розумію, що ти ображаєшся через те, що я рідко до тебе приїжджаю. Але зрозумій, я в іншому місті навчаюся, там повинна якось життя влаштувати. Навряд чи мама б пишалася твоїм рішенням», – сказала вона.

Іван Михайлович був неприхильним, він сказав, що рішення свого не змінить.

Альбіна тоді хотіла зі мною поговорити наодинці, вона плакала та просила вмовити її батька переписати заповіт. Я й сам думав все ж сказати Івану Михайловичу, що це не зовсім правильно і я не хочу бути ворогами з двоюрідною сестрою через спадок. Та тільки переймання Альбіни щодо всього цього майна були надмірними. Невже дівчину дійсно найбільше цікавить те, що залишиться їй після батькової смерті?

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

3 × 4 =

Сестра була проти заповіту, який склав Іван Михайлович. Вона намагалася довести своєму батькові, що теж має право на спадок, як його рідна донька. Тільки він був неухильним – заповів усе майно своєму племіннику, тобто мені.