Сказала, що за ці роки ми стали чужими один одному

Коли діти були маленькими, грошей нам катастрофічно не вистачало. Підгузки, одяг, зошити – на трьох дітей потрібно було чимало витрат. А ще нам з дружиною щось поїсти й вдягнутись. Працював я на той момент водієм автобусу, відповідно, забезпечити родину вдавалось насилу.

Та якось знайомий розповів мені, що з моєю професією у Європі я зможу заробляти в рази більше. Я почав шукати інформацію і, врешті, вийшов на людей, які допомагали виїхати за кордон на заробітки.

Звичайно, мені не дуже хотілось залишати дружину та дітей, адже молодшому синові не було ще й двох років, але коли я порадився з Ганною – вона радо підтримала мою ініціативу попрацювати за кордоном.

«Нема чого тобі тут за копійки горба гнути, – сказала дружина, – поїдь на кілька місяців, подивись, може якраз вийде щось трохи заробити».

Заручившись підтримкою Ганни я поїхав. Спочатку було надзвичайно тяжко. Ще за сім’єю сумно.

Але Ганна, отримуючи від мене грошові переводи, зовсім не сумувала, а, навпаки, підтримувала мене в тому, що треба ще трохи попрацювати.

Так кілька місяців затягнулись в майже десять років. Старша донька Олена вже навіть встигла вийти заміж.

На весілля я не приїжджав – дружина переконала, що краще зекономити гроші й передати дітям як весільний подарунок. Я й послухався.

Спілкувались ми з Ганною рідко. Вона говорила, що зайнята. А в ті нечасті момент спілкування, ми більшість часу мовчали, адже зовсім відвикли один від одного.

Молодший синочок Андрійко уже підріс, але він мене не знав особисто. Звичайно, він знав, що тато на заробітках і по відеозв’язку ми говорили, але я відчував, що синові чужий.

Середній син Назар уже школу закінчував. Він з усієї сім’ї найчастіше мені телефонував, але, в основному, для того, щоб попросили надіслати грошей – у підлітків же свої витрати.

Глибоко в душі я хвилювався, що коли повернусь додому, то відчую себе там чужим та зайвим. Можливо, саме тому і відкладав момент приїзду.

Не знати, скільки б часу я ще не наважувався повернутися, якби здоров’я не почало підводити. В мене раптово впав зір і я більше не зміг їздити за кермом. Довелось залишити роботу та їхати додому.

Мій приїзд став для всіх несподіванкою. І далеко не найприємнішою.

Сини обняли мене, дві хвилини розпитали як здоров’я і далі розійшлись по кімнатах. Дочка з зятем прийшли, випили чаю, але не особливо намагались налагодити зі мною розмову. Весь час вони сиділи у своїх гаджетах.

Дружина дивилась на мене якось розчаровано.

Коли я запитав, у чому справа, вона сказала, що я міг би й попередити про свій приїзд, а не вриватись отак несподівано. Потім вона сказала, що за ці роки ми стали чужими один одному і, напевно, нам краще розлучитись.

Я сидів і дивися в підлогу. Коли моя сім’я зрозуміла, що користі з мене тепер не буде, адже працювати я не можу. Тепер я став нікому не потрібний!

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

10 + seven =

Сказала, що за ці роки ми стали чужими один одному