Донька у нас із дружиною одна й ми її дуже любимо. Але є у неї одна погана риса. Якщо їй щось впало в око, вона повинна отримати це негайно, адже завтра буде вже пізно: не модно, застаріла модель, не актуально і так далі.
Відразу поясню, що насправді у нас любляча та вдячна дитина. Безконфліктна, доброзичлива, працьовита, гарно вчилася у школі, ніколи не спричинювала ніяких проблем.
Ми з дружиною мали середній достаток. Щось могли собі дозволити, щось ні. Якщо якість речі були нам недоступні, донька приймала це занадто близько до серця, замикалася у собі. Вона не капризувала, не влаштовувала істерик, але неможливість негайно отримати бажане, була для неї справжньою трагедією.
Частковою причиною такої поведінки доньки була родина моєї рідної сестри. Вона у свій час досить вдало вийшла заміж за дуже заможну і впливову людину. Жили вони у справжній розкоші. Коли були у нас в гостях, або, навпаки, ми до них приходили, сестра мала негарну звичну хизуватися своїми нещодавно купленими речами. Донька всотувала це мов губка. Маленькою вона не розуміла, чому її двоюрідні брат та сестра мають усе відразу, а їй майже завжди треба чекати доки це з’явиться у вільному продажу, або через деякий час подешевшає.
Як тільки доньці виповнилося вісімнадцять, вона влаштувалася на свою першу роботу. Розуміла, що у її випадку, якщо дуже хочеш щось отримати, треба тяжко працювати. І з цього моменту розпочалася справжня гонитва за право бути однією серед перших. У неї обов’язково повинна бути найновіша модель смартфона, вона негайно хотіла отримати сукню чи сумочку з останньої колекції, однією з перших придбати новий і, якщо вірити рекламі, чудодійний косметичний засіб.
На жаль, коли донька вийшла заміж, вдалася до нового способу отримувати усе поперед інших.
Сьогодні вона знову приходила позичити грошей. Я знаю, що донька їх, рано чи пізно, частинами, але віддасть, та справа не в тому. У них із зятем стиль життя такий – жити у борг. Для нас із дружиною це абсолютно неприйнятно. Ми ніколи не позичали самі, та й іншим у борг не давали. Вважаємо, що жити треба так, як кишеня дозволяє.
Діти ж думають зовсім інакше. Позичають гроші у нас, потім у сватів, щоб нам віддати, й знову у нас. І так, ніби по замкнутому колу, яке ніяк не можуть розірвати.
А ще, вони весь час у кредитах. Беруть один, далі інший, щоб погасити попередній. Час від часу повністю розраховуються, але невдовзі все повторюється знову. Ми б ще зрозуміли, якби дійсно була необхідність у грошах, але ж ні.
Скільки разів намагалися з дітьми поговорити. З кожним кредитом вони усе більше й більше переплачують, втрачають гроші, які самі ж тяжко заробляють. Обоє працюють на двох роботах. З нами майже не бачаться через це.
Часто запитую себе, а чи встигають вони порадуватися своїм покупкам, адже лише оговталися від однієї, як знову черговий марафон. Навіщо це їм? Невже не можна трішки зачекати? Ну не остання модель смартфона, а передостання. Ну то й що? Теж непогана і зовсім недешева, до речі. Я особисто ніякої різниці у тих моделях не бачу. Телефон як телефон. Але донька стоїть на своєму, каже, що нічого ми не розуміємо. Завтра, то буде завтра, а їм потрібно сьогодні. Вони хочуть іти в ногу з часом. Навіщо їм вчорашній день? І взагалі, чому це ми їх гроші рахуємо? Але ж насправді, гроші то не їхні, гроші – у борг.
Як на мене, то це вже манія якась. Навіть не знаю, як це усе припинити. Свати втручатися не хочуть, зберігають нейтралітет. А от нам із дружиною наших дітей шкода. На що вони витрачають своє життя? Суцільні кредити та борги.
