Сонячна дитина, якої всі боялись

Я тільки переїхала в іншу квартиру. Працюю я на фрілансі, тому більшу частину часу проводжу вдома за комп’ютером.

Нова квартира знаходиться на першому поверсі з вікнами, що виходять у двір.

Двір у нас невеликий, люди привітні, з усіма встигала познайомитись. Діток майже усіх тепер знаю як звати. За дітьми люблю спостерігати з вікна в ті рідкі моменти, коли відриваю погляд від екрана ноутбука. Своїх дітей у мене нема, але дуже хочеться…

Одного разу, спостерігаючи за сусідськими дітьми з відчиненого вікна, я почула, як сусідська п’ятирічна Марічка, кричить на все горло:

– Ховайтесь! Ховайтесь! Вона йде сюди!

Діти юрбою з криком забігли в під’їзд й закрили двері. А тим часом із сусіднього будинку вибігла дівчинка років семи. Русява усміхнена, але було в рисах її обличчя щось незвичне. Я одягнула окуляри й зрозуміла – у дівчинки був синдром Дауна. Вона бігла поволі, спотикаючись.

– Де ви всі? Я хочу з вами гратися? – Дівчинка заглядала за дерева, шукаючи своїх однолітків.

Але нікого не було.

За кілька хвилин з сусіднього будинку вийшла жінка, з якою я ще не встигла познайомитись. Вона підійшла до дівчинки.

– Катрусю, ходімо додому!

– Але я хочу гратися! З дітками!

– Я з тобою пограюся, доню! Ходімо!

– Але я з дітками хочу!

Жінка зітхнула й обняла дівчинку.

– Бачиш, Катрусю, зараз ніхто не гуляє. Ходімо додому і я пограюсь з тобою ляльками.

Вони зайшли в будинок. А з нашого під’їзду вивалилась юрба дітей.

– Хух, вона пішла. Можна виходити. – Заволав Петрик.

Я витягнулась з вікна.

– Ви що, ховаєтесь від цієї дівчинки? – Звернулась до дітей.

– Так! – хором закричали мої маленькі сусіди.

– Але чому?

Бо вона страшна! Ми її боїмось! – закричала маленька Марічка й побігла гратися з дівчатами.

Діти ще довго гомоніли у дворі, але з першими сутінками мами з вікон почали кликати їх додому вечеряти. Коли двір став пустим, з сусіднього будинку вийшла та сама дівчинка з мамою.

– Погойдаймося! – Закричала маленька Катруся. – Ходімо, мамо!

Я відклала ноутбук, накинула светр й вийшла у двір.

– Мені можна приєднатись до вас? – запитала я в мами й дівчинки.

Уже за пів години ми весело проводили час, наче давні друзі.

Мама Катрусі, Валентина, сама виховує донечку, бо батько, коли дізнався про діагноз дівчинки – відмовився від неї. Отак і живуть удвох. Рідних немає, друзів теж. Діти не хочуть гратися з Катрусею через її зовнішність, тому мама виводить дівчинку погуляти, коли у дворі стає пусто.

Мені стало шкода Валентину з донечкою. Вони залишились на самоті зі своєю проблемою.

– Знаєш, Катрусю, а давай я стану твоєю подругою. Справжньою. Буду з тобою гратися. В гості приходити. А ти до мене.

Дівчинка посміхнулась. Не дивлячись ні на що, вона завжди посміхалась.

– Справді?

– Звичайно! – Підтвердила я. – А ходіть просто зараз до мене на чай. У мене й вафлі є.

З того вечора в мене з’явилась подруга. Навіть дві.

Ми майже щодня проводили час разом з Катрусею та її мамою. Так тривало три роки.

А потім… Потім Катрусі не стало. У бідолашної дівчинки зупинилось її маленьке серце. Серце, яке так хотіло любити.

– Вона справді була промінчиком сонця, – сказала я Валентині, витираючи сльози. Ми сиділи в мене на кухні, переглядаючи фото, які робили протягом останніх трьох років.

– А ти стала промінчиком світла для моєї доньки. Дякую. – Валентина обняла мене й ми ще довго плакали.

 

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

9 + 13 =

Сонячна дитина, якої всі боялись