Соромиться свого батька

Максим повертався додому зі спортивної школи. Старенька маршрутка, яка неначе ось-ось розсиплеться прямо на ходу, була напівпорожня, але це лише ще більше дратувало хлопця. От не пощастило, що саме на цьому рейсі зараз його батько. Максим старанно відводив погляд від водійського сидіння, відгородженого від решти салону невисокою перегородкою, але все ж не міг не помітити, що батько стурбовано спостерігає за ним у дзеркало заднього виду, в якому уся маршрутка була як на долоні.

Нарешті потрібна зупинка й хлопець прожогом проскочив повз водія, мимохідь кинувши на панель гроші.

Батько простяг йому вслід руку, хотів щось сказати навздогін, але потім лишень сумно похитав головою, обережно відклав ті гроші окремо й рушив далі.

Максим гучно грюкнув вхідними дверима й відразу зачинився у своїй кімнаті. Навіть не привітався з матір’ю, яка вже була вдома і готувала вечерю на кухні.

Ну чому його батько не знайде собі іншу роботу? Працює щодня допізна, майже без вихідних, руки завжди в мастилі, яке за роки такої роботи міцно в’їлося у шкіру й уже не відмивалося. Одяг якийсь неохайний, вим’ятий. Та і якому йому бути, якщо цілий день за кермом у задушливій маршрутці.

Батько був аж на п’ятнадцять років старшим за матір. Важка робота не могла не позначитися на зовнішності чоловіка й додавала йому ще так років з десять: загострені риси обличчя, глибокі зморшки навколо очей, загрубілі жилаві руки, втомлені від постійного напруження та завжди відчиненого вікна очі.

Максим страшенно соромився, що батько у нього такий старий. А ще більше соромився його роботи. Коли час від часу зустрічався із ним у маршрутці, удавав, що вони незнайомі, абсолютно чужі люди. Особливо якщо поряд був хтось із друзів.

Лише Сергій, найкращий товариш хлопця, знав батька Максима в обличчя. Для усіх решти Олексій Григорович працював далекобійником і майже не бував вдома.

Максим одного разу роздратовано поскаржився Сергію:

– Мама у мене справді красива, розумна, освічена. Як вона могла вийти заміж за такого чоловіка. Він же поряд з нею як старець. Більше на її батька схожий, ніж на чоловіка. Чому вона його не покине? Могла б уже десять разів кращого знайти.

– У мене також батьки уже не молоді, – спробував якось заспокоїти друга Сергій.

– Але ж не такі, – не міг вгамувати гнів Максим. – Та й з тобою усе зрозуміло. Ти маєш ще старшу сестру. У вас з нею різниця – десять років.

Родину Максима не можна було назвати заможною, але й бідною вона також не була. Мама Валентина Михайлівна працювала бібліотекарем. Зарплатня батька була невеликою, але він у вільний час ще й таксував.

Ще коли Максим був маленьким, то пригадував, що батьки ледь-ледь стягували кінці з кінцями, хоча, як він тепер розумів, їх дохід був десь такий як і зараз.

«Куди ж вони гроші дівали? – не давала хлопцю спокою підступна думка. – Може, відкладали, і у них десь прихована чималенька сума?».

Про це Максим черговий раз згадав, коли його однокласник вихвалявся подарованим на день народження новеньким мобільним телефоном останньої моделі престижної марки.

Мамо, я хочу новий телефон, – заявив хлопець Валентині Михайлівні. – Не може бути, щоб у вас із батьком не було грошей. Скільки пам’ятаю ви з ним весь час економите.

– Синку, зараз ми не можемо дозволити собі купити такий телефон. Але трішки зачекай. Я скажу батьку. Він щось придумає.

– Тільки про батька мені не говори, – сердито кинув на це Максим.

Буквально через день Валентина Михайлівна вручила сину новенький телефон. Точнісінько такий, як він і просив. Радість від подарунка була з якимось гірким присмаком. Хлопець ніяк не міг зрозуміти чому і глибоко заховав неприємні відчуття десь усередині. Боявся сам собі зізнатися, що щось він робить не так, що щось у цьому всьому неправильно.

Олексій Григорович з того дня ще рідше бував удома. Удень поспішав на рейс, а ввечері заводив стареньку «дев’ятку» та до пізньої ночі таксував.

Одного разу Максим примчав до Сергія страшенно схвильований. Очі блищали. Не міг і хвилини всидіти на місці.

– Уявляєш, мій батько мені не рідний! Тому й не схожі ми з ним зовсім. Навіть трішечки, – з тріумфальною радістю повідомив другові новину. – Я це знав. Завжди знав. Ну просто не може така людина бути моїм батьком.

Таємниця відкрилася випадково. Валентина Михайлівна перед Великоднем затіяла грандіозне прибирання. Вирішили навести лад у шафі в коридорі, куди вже давно ніхто не заглядав. Максиму доручили уважно перебрати усі речі та викинути старе і непотрібне.

Хлопець поставився до завдання відповідально і заразом вирішив перевірити, чи є щось на самій шафі. Там і знайшов якісь документи та старі фотографії. На фото була його мама. Ще зовсім молода. Щасливо посміхалася, уся аж сяяла. Поряд з нею – високий красивий чоловік. Фото було зроблене десь за пів року до народження Максима, про що свідчила вказана на звороті дата. Там же акуратним почерком було написано: «Батько моєї майбутньої дитини, але він про це ще не знає».

Руки дрібно тремтіли. У горлі пересохло. Максим декілька хвилин не міг прийти до тями, а потім відразу кинувся до матері.

– Скажи мені, тільки правду, це мій справжній батько? – підніс їй до очей знайдене фото.

Валентина Михайлівна важко осіла на стілець й обхопила руками голову.

Жінка не промовила і слова, та за неї усе сказали її очі.

Максим не зміг усидіти вдома. Чимдуж помчався до найкращого друга. Яке там тепер прибирання. Та й не до матері йому було зараз, яка так і сиділа на стільці у кухні безмовно, немов скам’яніла.

Сергій довго роздивлявся фотографію і чомусь попросив залишити її на деякий час у себе. Максим був такий схвильований, що навіть не запитав у друга навіщо це йому.

А наступного дня Сергій пояснив, що чоловік на фото здався йому чимось знайомим і він вирішив показати його своїм батькам. Ті впізнали на фото свого далекого родича.

Чоловік був живий і здоровий. Займався адвокатською діяльність. Постійно жив у цьому ж місті. З’ясувати адресу було недовго.

Максим летів додому як на крилах. Олексія Григоровича як завжди вдома не було.

– Синку, треба поговорити, – схриплим від сліз голосом звернулася до хлопця Валентина Михайлівна.

– Так. І мені є що тобі сказати, – рішуче промовив Максим. – Мені уже шістнадцять і я можу сам приймати рішення. Я піду до свого батька. До свого рідного батька. Я вже знаю, де він живе. Там мені буде краще, ніж з вами. Навіть не намагайся мене відмовити.

– Що ж, можливо так буде краще, – Валентина Михайлівна відвела погляд ледь стримуючи сльози.

Максим їхав у переповненій маршрутці й аж горів від нетерпіння. Нарешті він познайомиться зі своїм справжнім батьком і не потрібен йому той старець, що скільки років видавав себе за рідного.

Вже зовсім скоро хлопець стояв перед ворітьми ошатного двоповерхового будинку на околиці міста в елітному мікрорайоні. Високий паркан майже повністю приховував вікна першого поверху.

«А мій батько чоловік далеко не бідний», – промайнуло в голові у Максима.

Хлопець стояв і не знав, що йому далі робити, як бути, що він повинен сказати?

– І що ти тут забувся? – раптом почув за спиною скрипучий голос. – Вештається усяка шпана без діла. Іди собі куди йшов.

Максим аж підскочив від несподіванки. Біля шикарного автомобіля стояв той самий чоловік із фото, його батько. Немолодий, але статний, у дорогому костюмі.

– Ти мене не чуєш, – презирливо скривив губи чоловік.

– Вас звати Василь Васильович Олійник? – нарешті опанував себе Максим.

– Якщо так, то що? – зміряв хлопця холодним поглядом чоловік.

– Здрастуйте. Я до Вас… Батьку, я твій син, – ледь видавив із себе останні слова Максим, а серце калатало мов скажене.

Ось зараз батько його впізнає, обійме, покличе до себе. Інакше просто не можу бути.

Немає у мене сина. І ніколи не було, – зло відповів чоловік. Неначе ужалив своїми словами.

У Максима від розпачу аж сльози підступили до очей. Не на таку зустріч він очікував. Як так можу бути! Це ж його рідний батько!

– Я твоїй матері сказав тоді, коли вона з тобою маленьким приходила просити гроші на операцію, що грошей їй не дам. І ти ні на що не сподівайся. Ще раз кажу. Немає у мене сина. Ніколи не було і не буде. Більше сюди не приходь.

Видно було, що злість аж переповнює чоловіка.

У цей момент з двору виглянула дівчина років п’ятнадцяти.

– Таточку, що тут так довго? Ми з мамою тебе уже зачекалися, – звернулася вона дзвінким голосочком до чоловіка й перевела погляд на хлопця. – А це хто?

Та так, ніхто. Ходімо, моє сонце.

Чоловік та дівчина, його донька, зникли за високим парканом, а Максим ще довго так і стояв там, не в змозі зрушити з місця.

Думки невпинним потоком крутилися у голові. Треба повертатися додому. Хлопець побрів до автобусної зупинки. Добре, що його батько, нерідний батько, сьогодні не на цьому рейсі. Зараз це радувало Максима зовсім не тому, що він соромився Олексія Григоровича, а тому, що не знав як дивитися йому в очі.

Максим прийшов додому, але так і стовбичив під дверима доки з роботи не повернувся Олексій Григорович.

Можна мені зайти? – глухим голосом запитав у батька.

– Чому ти запитуєш? Це ж твій дім. Тут твоя сім’я, – посміхнувся йому чоловік і легенько підштовхнув до дверей.

Максим, Валентина Михайлівна й Олексій Григорович сиділи за столом на кухні та мовчали. Ніхто першим не наважувався почати розмову. Хлопець не знав як попросити пробачення, а батьки – як розповісти сину усю правду.

Валентина, ще зовсім молода і дуже наївна, закохалася у першого красеня їх школи Василя. Була на сьомому небі від щастя, коли той звернув свою увагу на скромну дівчину. Валентина щиро вірила, що Василь – це її Доля. Розпланувала їх сімейне життя до найменших дрібниць. Коли дізналася, що вагітна, повідомила про це коханому. Як же вона у ньому помилялася. Василь рішуче заявив, що це не його дитина й наполегливо порадив її позбутися. Валентина відмовилася. Тоді Василь просто втік до родичів у інше місто.

Лише один раз жінка прийшла до колишнього коханого, коли маленькому Максиму потрібно було терміново робити операцію на серці. Василь не дав і копієчки.

Тоді життя хлопчика врятував Олексій. Чоловік уже давно залицявся до Валентини, але та боялася відповісти йому взаємністю. І зовсім не тому, що чоловік був від неї набагато старшим. Не хотіла вона перекладати свої проблеми на чужі плечі.

Олексій позичив потрібну суму у якихось знайомих. Гроші потім вони ще довго віддавали частинами. Ось чому довелося економити. Пізніше ж почати потихеньку збирати сину на окрему квартиру. Хотіли, щоб їх дитина була забезпечена.

– Мамо, тату, не потрібна мені квартира. Я хочу, щоб ви жили довго і були здорові, – прошепотів скрізь сльози Максим, коли Валентина Михайлівна завершила свою сповідь.

Хлопець страшенно картав себе за те, що так образив свої батьків. Дивувався та був вдячний їм за дивовижне терпіння та самопожертву. А він так пізно це зрозумів та оцінив.

Як тільки Максиму виповнилося вісімнадцять і він отримав водійські права, хлопець категорично заборонив батьку таксувати. Замість нього крутити баранку тепер буде він.

Зі своїм біологічним батьком хлопець випадково зустрівся через багато років. Вони тоді у сімейному колі святкували у ресторані день народження Олексія Григоровича й маленьких близнят Катрусі та Тараса. Онукам пощастило народитися в один день з дідусем й тепер у їх родині було потрійне свято.

Василь Васильович дуже постарів. Свого сина впізнав відразу. Хотів заговорити, але Максим пройшов повз нього і навіть не глянув. Цей незнайомець не вартий його уваги.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

13 + thirteen =

Соромиться свого батька