– Діти, ви що мене зі світу хочете звести?! – кричала Любов Василівна на ціле подвір’я.
Ми з чоловіком розуміли, що на крики свекрухи починають виглядати з вікон сусіди, бо на чужі скандали у селі люблять подивитися.
– Мамо, не кричи, – почав заспокоювати Любов Василівну чоловік, – ходімо в хату й поговоримо, як дорослі люди, не треба свідків…
– Ах ти, Іроде поганий, свідків злякався, – почала ще більше горланити свекруха, – нехай знають, що мене рідний син обібрав! Нехай усі знають!
Андрій відверто розлютився.
– Мамо, що ти верзеш?! – Чоловік теж перейшов на підвищений тон – Хто тебе обібрав?! Ми ж як краще хотіли! А тобі, як завжди, не вгодиш!
Чоловік взяв мене за руку.
– Їдьмо звідси! Нема тут з ким говорити.
Ми сіли в машину й поїхали додому під прокльони свекрухи й осудливі погляди її односельців. Ми були певні, що до вечора все село знатиме, які в Любові Василівни бездушні діти… А все тому, що ми хотіли, як найкраще.
Словом, почалось усе місяць тому. У свекрухи, яка живе сама в селі почались постійні хвороби: то серце, то нирки, то печінка, то в ногах крутить, то в спині стріляє. Не знаю, чи справді у неї так різко погіршилось здоров’я, чи то просто вона хотіла, аби ми її пошкодували. Але чоловік домовився з головним лікарем приватної клініки, щоб маму поклали на обстеження.
За той час, що свекруха лежала в лікарні, ми вирішили зробити їй сюрприз. Та, якби знали, чим усе це закінчиться, то, звичайно, в житті б такого не вчинили.
Так от, ми вирішили зробити в старенькій хаті Любові Василівни ремонт. І не просто косметичний, а капітальний. Все відремонтували, меблі нові купили, а старі, відповідно, викинули. Чоловік день і ніч там працював. Усі гроші, які ми збирали на відпочинок, пішли на той клятий ремонт!
День тому нам зателефонував головний лікар клініки, де обстежували свекруху й повідомив, що нічого серйозного у неї не виявили. І єдині ліки, які він може їй прописати – вітаміни.
Словом, забрали ми маму з клініки й завезли додому до неї в надії, що вона достойно оцінить наш сюрприз і це трохи підніме їй настрій.
Та, як ви вже, напевно, зрозуміли, наш сюрприз Любов Василівну розізлив до чортів, куди вона нас, відповідно, й постала.
А все тому, що ми її меблі викинули, які були для неї, бачте, дорогі як пам’ять. Ну, хто ж знав?
Але, хай там що, могла хоча б подякувати!
