Я була не те, щоб здивована, а швидше обурена.
Ми з чоловіком тільки повернулись від моїх родичів – їздили на два дні на весілля сестри. А з дітьми попросили посидіти свекруху. Вона на пенсії, живе у сусідньому дворі, онуків любить, тому жінка радо погодилась.
– Тобі, Аню, може по господарству допомогти що? – Питалась перед наших від’їздом Алла Павлівна.
– Та ні, дякую, – кажу, – їсти я зварила на два дні, аби вас не завантажувати. А більше нічого робити не треба, сидіть з внуками телевізор дивіться.
Та зараз, повернувшись додому, я не могла впізнати своєї квартири. Ще в коридорі я помітила, що взуття переставлено: так стояло воно в акуратну шеренгу, але абсолютно не так, як ми звикли. Мої кросівки для спортзалу, які завжди лежали в спеціальному мішку, зараз стоять поряд з моїми вихідними туфлями, які раніше я зберігала в коробці. Кімнатні капці, які завжди стояли в мене під ліжком, зараз знаходяться поряд з вуличним взуттям. Так, воно акуратне помите, але воно – для вулиці!
Я нервово вдихнула й пішла далі по квартирі. У ванні мене теж очікували зміни. У нас тепер нова завіска для душу! У квіточки!
– Мамо, – питаю, – а де стара наша завіска?! Вона ідеально підходила до інтер’єру! Я її з інтернет-магазину замовляла, чекала цілий місяць!
– Ой, Аню, я її викинула, вона ж у вас аж поцвіла. А ця така гарна, у квіточки, найгарніша на базарі!
Я закусила губу й процідила крізь зуби:
– Дякую, мамо…
На кухні теж мене очікували сюрпризи.
– Подивись, Аню, яку я вам скатертинку купила з фруктами!
– Дуже гарно, – вичавила з себе я, відкриваючи холодильник. – А ви вже все з’їли, що я приготувала?
Алла Павлівна зробила янгольське лице.
– Знаєш, Аню, діти той твій суп не дуже хотіли їсти, їм той горох не смакує. Довелось вилити. Я їм супчику сиркового зварила й вареників. Там ще в морозилці є. Я вам заморозила.
Я ледве себе стримувала.
– Це – сочевиця, мамо. Дітям це корисно. А плавлених сирків ми їм не даємо.
– Ой, не вигадуй, – відмахується свекруха, – дітям смакує, то нехай їдять. Я тут ще холодильник мусила розморозити, бо у вас, напевно, все руки не доходять. Сковорідки всі вимила, бо такі жирні – жах! А вікна які тут були! Мені, Анічко, було б соромно з такими вікнами жити! Ти ж господиня!
Я глибоко вдихнула й видихнула. Потім пішла в кімнату, аби не дати емоціям ходу.
Та в кімнаті теж були зміни. Моя косметика стояла в перемішку з парфумами чоловіка. Сумки, наскільки я розумію, для економії місця в шафі, лежали одна в одній. Мій одяг лежав в перемішку з чоловіковим, зате акуратно складений і по кольорах!
Поличка з постіллю й нашими з чоловіком рушниками була розсортована, бо ж в Алли Павлівни своя логіка, що постіль й рушники мусять лежати окремо й байдуже, що нам зручно по-іншому.
Моя спідня білизна теж розсортована за іншою, не зрозумілою мені системою.
Я не витримала.
– Мамо, – кажу, – більше, будь ласка, нічого у нас не рухайте! Ми вам дуже вдячні за допомогу, але це, напевно, останній раз, що ви залишились господарювати у нашій квартирі! І як ви за два дні примудрились встановити тут свої порядки?!
Свекруха образилась і пішла. До вечора я трошки відійшла й подзвонила Аллі Павлівні вибачитись. Та свекруха мого пориву до примирення не розділила:
– Ти, – каже, – мусиш мені подякувати! Я горба гнула, ваш свинарник до ладу доводячи, а ти так до мене? Не вмієш ти нічого цінувати!
Як вважаєте, чи адекватною була реакція невістки, чи, все ж, треба було перемовчати?
