Така зустріч буває раз на тисячоліття

Дамла була ідеальною дочкою. Її виховували по суворих законах ісламу. Але те, що вона нерідна своїм батькам, дівчинка зрозуміла не одразу. Її батьки-турки були зовсім іншими – з темнішою шкірою та волоссям. А дівчинка була рудою зі світлою шкірою.

Коли Дамлі виповнилось чотирнадцять, мама розповіла історію її народження. Раніше жінка працювала в готелі, прибирала номери. Одного разу Ділара, мати Дамли, прийшла в один із номерів, звідки виїхали відпочивальники. Та сталось неймовірне – у ванній кімнаті жінка знайшла немовля, закривавлене, ледве живе. Напевно, народилось недавно, а його рідна мати подумала, що дитина мертвонароджена, от й залишила її тут.

У Ділари дітей не було, тому вони з чоловіком взяли дівчинку собі. Дали їй турецьке ім’я та громадянство.

– А хто мої справжні батьки, ти знаєш? – запитала дівчинка. Вислухавши історію до кінця.

– Ні. – Ділара опустила очі.

З того моменту, дівчинка хоч і знала, що вона своїх батькам нерідна, але не намагалась дізнатись нічого про свою біологічну маму.

Та з кожним роком свого дорослішання Дамла все більш розуміла, що закони Туреччини для неї чужі. Те, що її однолітками сприймалося як належність, у неї викликало внутрішній бунт та обурення. Але, поки дівчина жила в батьківському домі, змінити нічого не могла.

У двадцять один рік Дамлу видали заміж. До весілля вона була мало знайома з майбутнім чоловіком. Але після одруження дівчина несподівано для себе зрозуміла, що Юсуф, її законний чоловік, виявився людиною доволі цікавою. Він, хоч і сповідував іслам, але до жінок ставився з великою повагою та вважав їх рівноправними з чоловіками, що в мусульманському суспільстві сприймалось доволі скептично.

Свою дружину він майже боготворив. Вони проводили довгі цікаві бесіди. Чоловік не присікав, а, навпаки, заохочував бажання дружини навчатись та розвиватись.

Якось Дамла поділилась із чоловіком своїми припущеннями, ким за національністю були її батьки. Вона думала, що вони німці, або скандинави, а Юсуф припустив, що вони словяни, або британці.

Та якось посеред ночі він розбудив дружину:

– А ти ніколи не думала запитати в тому готелі, де працювала колись твоя мама? Звичайно, пройшло багато років, але хтось же мусив щось чути про цю історію.

– Неймовірно! – Скрикнула Дамла. – І як я сама до цього не додумалась?!

Зранку вони були біля готелю. Дівчина добре його знала, бо часто в дитинстві приходила до мами на роботу.

Та, виявилось, що за стільки років весь персонал змінився й ніхто нічого не знає і не чув. Вони, розчаровані, уже збирались виходити, коли вийшов старий чоловік.

– Я можу вам допомогти, – сказав дідусь. – Я колись працював тут охоронцем, а зараз мене просто тримають, бо вигнати в нового власника не підіймається рука. Я знаю Ділару. І пам’ятаю, той день, коли вона знайшла дівчинку. Це було 20 вересня 1999 року. І номер пам’ятаю – 23. Зараз ми можемо подивитися по архівах, хто в той час жив у 23 номері.

За півгодини, вони уже знали, що 20 вересня 1999 року із 23 номеру виїхала Олена Стеценко й Галина Іванюк. Обидві з України. Але хто з обох жінок являвся матір’ю Дамли – було невідомо.

– Але зачекайте, – дідусь провів пальцем по сторінці пожовтілого журналу, – тут написано, що на десять днів раніше, ці дві дівчини заїхали у 23 номер і одна із них вагітна й це – Галина Іванюк. Тут написано, що вона із міста Суми. І рік народження її 1970.

– Ми обов’язково її знайдемо, – рішуче сказав Юсуф.

І Дамла була спокійною, бо знала, що якщо за щось береться її чоловік, то справа приречена на успіх.

Й справді, чоловік Дамли підключив усіх знайомих. Вони створили спеціальну групу в інтернеті, де шукали людей, які можуть знати когось із Сум, де проживає Галина Іванюк, яка в 1999 році відпочивала в Туреччині, бувши вагітною.

Пройшло два місяці і Юсуф забіг додому особливо збуджений.

Ми знайшли її!

– Кого? – З подивом запитала Дамла в чоловіка, який мало не збив її з ніг.

– Твою біологічну маму. Ми завтра летимо в Україну. Ти зустрінешся з нею.

Наступного дня Дамла уже обіймала Галину – таку ж рудоволосу й світлошкіру, як і вона. Жінка плакала й за допомогою перекладача розповіла Дамлі та Юсуфу, що вона, народивши дівчинку, яка не дихала, вирішила залишити її тіло в готелі, аби не мати проблем із місцевою поліцією.

Жінка довго оплакувала свою втрату. Вона й подумати не могла, що її донька жива й намагається її знайти! Вони стояли і плакали. Пустив сльозу навіть Юсуф.

А у Дамли тепер є дві мами. З різних культур та національностей, але вони обоє дуже люблять свою доньку!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

four × 3 =

Така зустріч буває раз на тисячоліття