Танцювати, незважаючи ні на що

Мене звати Оля, два роки тому моє життя кардинально змінилося.

Мені якраз виповнилося п’ятнадцять років, я закінчила 9-й клас, успішно склала всі іспити, попереду було ще два роки старшої школи, але зі своїм майбутнім я вже визначилася. Коли мені було 5 років, мама відвела мене на бальні танці, як зараз пам’ятаю Артема, з яким мене поставили у пару. Ми так соромилися і були такі незграбні, але при цьому – неймовірно милі. Хоч я була і маленька, але вже тоді розуміла, що танці – моє все, я б танцювала цілими днями.

Того літа я готувалася до Чемпіонату Європи, який мав бути через місяць, я була в прекрасній формі й розуміла, що якщо не зараз перемагати, то коли? Проте, я ще не знала чим це все обернеться для мене.

Була субота, прекрасна погода, тато вирішив повести нас на озеро, нарешті була можливість відпочити, всім потрібне було це перезавантаження.

Це був неймовірний день, ми купалися, засмагали, ніжилися під теплим промінням сонця. До вечора погода різко змінилася, зірвався вітер і ми зрозуміли, що буде злива і потрібно швидко збиратися додому, але так подумали не лише ми. Всі відпочивальники почали швидко збирати речі й намагатися виїхати. На дорозі виникли затори, розпочалася злива, був сильний грім, але раптом оглушливий звук і далі нічого не пам’ятаю.

Наступний спогад – лікарняна палата і мама збоку спить. Виявилося, що водій, який гарно відпочив біля озера того дня, не забувши розвеселити себе алк0голем, сів за кермо, а враховуючи сильну зливу і перевантажену дорогу – він просто не справився з авто і врізався в наше, якраз напроти заднього сидіння, де була я. У інших були забої, подряпини, а я потрапила в р3анімацію.

Ніхто не знав чи я взагалі 8иживу, а я 8ижила, але те, що було далі – не очікував ніхто. Я більше не зможу ходити. Це звучало як вир0к. Більше ніяких танців, а заради чого тоді жити. П’ять операцій, місяці в реабілітаційному центрі, я помаленьку відновлювалася, але не мої ноги. Ходити я не могла і прогнози були невтішні. Нарешті я повернулася додому, але це був вже не мій дім. Батьки продали нашу квартиру на восьмому поверсі й купили на першому, щоб простіше було виїжджати на інвалідн0му візку.

Все змінилося, я змінилася і люди навколо мене. Спочатку подруги писали мені, приходили в гості, але потім – в них не стало часу. Літо, вечірки, перші симпатії, а я лишилася сама. Мого партнера з танців, Вадима, я вважала своїм другом, навіть більше, ніж другом, в нас була симпатія, ми навіть цілувалися один раз, але попри мою травму, Чемпіонат з танців ніхто не скасовував і вже через тиждень Вадим танцював з іншою партнеркою. До мене він жодного разу не написав. Ніби мене не стало.

Через рік я зрозуміла, що мого життя більше немає, в ньому не залишилося нікого, окрім батьків.

Я знала, що є люди на ін8алідних візках, з іншими особливостями, але ніколи не думала, що стану одною з них. Я не виходила з квартири нікуди, окрім реабілітаційного центру. Так проходило моє життя, я ні з ким не хотіла спілкуватися, та й зі мною теж ніхто не хотів проводити час.

Цей день почався як зазвичай, як і останні 365 днів. Тато поїхав у відрядження, а мені потрібно було на обстеження, мама сказала все буде добре, ми самі справимося, перший поверх, є пандус. Все було б добре, якби під’їжджаючи до пандуса ми не зачепилися колесом за стіну і візок перестав нормально їхати, мама не могла мене довезти до машини, яка була припаркована поряд. Повз якраз проходив молодий хлопець:

-Дозвольте я допоможу вам?

-Не потрібно, ми повертаємося додому. Мамо, ми повертаємося додому.

-У вас певно заклинило колесо, дозвольте я подивлюся, можливо зможу допомогти?

Це був красивий молодий хлопець, брюнет, років двадцяти. Я його раніше не бачила, але це не дивно, я ж нікуди не виходила.

-Це ви ж живете на першому поверсі, я знаю, що ви сюди переїхали минулого року, але жодного разу не бачив вас. Мене звати Олександр, а вас?

-Я Оля.

В мене з’явилося дивне почуття, я зніяковіла. Що зі мною? Олександр за дві хвилини відремонтував мій віз0к і ми вже без проблем доїхали до машини.

На наступний день мама постукала до мене в кімнату з фразою, що до мене прийшли гості. Моєму здивуванню не було меж. Цілий рік до мене ніхто не приходив.

-До мене? Не знущайся. Кому до мене, яке діло?

-Олександр, пам’ятаєш вчорашнього парубка, чекає під дверима, кличе тебе на прогулянку.

-Мене?

-Ну не мене ж – мама засміялася.

-Скажи, що скоро буду. Мамо, ти допоможеш мені? Я хочу плаття одягнути, пам’ятаєш те, що блакитного кольору.

-Звичайно, зараз принесу.

Мама допомогла мені переодягнутися, Олександр чекав мене у вітальні, біля нього лежав букет з польових квітів, ромашки й волошки. Побачивши мене – він підвівся.

-Це тобі – він протягнув букет до мене.

-Дякую, вони дуже красиві, – мені здається, що в цей момент мої щоки палали вогнем.

-Я подумав, що така хороша погода і ти будеш не проти прогулятися, тут поруч красивий парк.

-Звичайно, я тільки за.

Олександр допоміг мені виїхати з будинку і ми попрямували в парк, він дійсно був красивий, широкі вулички, солодка вата, я так давно не відчувала смаку життя. Ми всю дорогу говорили з Олександром, здається йому було цікаво все про мене і це було неймовірно, а я просто дивилася на нього, в нього такі красиві очі, сіро-блакитні.

Ми почали бачитися щодня, Саша повернув мене назад до життя. Ми почали зустрічатися, хіба таке можливо? Я була щасливою. Він розповів, що неподалік є студія, де займаються танцями люди на візках і якщо я хочу, то він буде моїм партнером.
Того ж вечора ми пішли на танці. Хоч мої ноги не рухалися, але душа танцювала як і колись.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

one × 3 =

Танцювати, незважаючи ні на що