Тато вибрав не мене, а свого племінника

Мій батько уже пенсіонер. Мами не стало десять років тому. Тато живе один у квартирі недалеко від нас.

Ми з чоловіком кликали батька до себе, але він не хоче, каже, що поки справляється, поживе один, а нам його ще вистачить, коли він стане немічним. Але ми все одно кілька разів на тиждень до тата заходимо. Я їсти приготую, приберу. Чоловік допоможе в гаражі. Діти з дідусем люблять гратися. Словом, усе як у звичайних родинах.

Я в батька одна, тому він завжди говорив, що коли його не стане – квартира відійде мені. Я, звичайно, такі розмови не люблю, адже волію, щоб тато ще довго жив. Але якось сталась доволі незрозуміла мені ситуація.

Є в мене двоюрідний брат Артем, син батькової сестри. Він трохи молодший від мене, сім’ї не має, веде доволі розгульний спосіб життя – ніде не працює, пиячить, живе на пенсію матері.

От якось Артем приїхав у наше місто, мовляв, знайшов тут роботу. Ми за нього тільки пораділи – хлопець за розум взявся! Жити він попросився до мого батька, адже у нього місця вистачає.

Отак вони пожили кілька місяців. Та одного разу тато приходить до мене і говорить:

– Ти не знаєш якогось хорошого юриста?

– Нащо тобі? – Питаю.

– Та от, – каже тато, – я вже старий, треба про заповіт думати.

– Не треба ще, тату, – намагалась зупинити його я, адже не любила всі ці розмови про погане, – тим більше, що і без заповіту твоя квартира колись відійде мені. У тебе ж більше немає нікого.

– От і я про це, – тато почухав потилицю, – по закону відійде тобі, а я хочу написати заповіт на Артема.

У мене очі на лоб вилізли.

– Як це, тату? – Не могла второпати я. – Чому на Артема?

– У тебе, доню, є де жити. А в Артема немає власної квартири.

– Зате у нього є мама, – намагалась відновити логіку я, – її квартира колись відійде Артему. А у тебе є я – рідна дочка і троє внуків. Чому ти хочеш віддати наш спадок племінникові, який його прогуляє.

– Не смій так говорити про Артема! – Тато стукнув кулаком по столу. – Він хороший хлопець. Він мені допомагає. І це моє право, кому віддати квартиру, тому ти не можеш мені вказувати, що робити!

Тато образився і пішов. А я залишилась розгублено сидіти на кухні. Від образи в мене полились сльози.

Ні, мені не треба було татової квартири, просто було незрозуміло, чому тато так до мене ставиться?

Я була поруч з батьком, коли не стало мами. Я допомагала татові в побутових моментах. Я сиділа біля його ліжка, коли він хворів. Я щотижня витрачала свій час, аби прийти й зварити супу старенькому. Я просто його любила й ніколи нічого не вимагала на заміну.
А зараз тато забув усе хороше, що ми робили для нього, забув, що в нього є рідні внуки, яким колись також потрібно буде десь жити. Забув про все, заради племінника, який живе у своє задоволення.

Сподіваюсь, що в батька вистачить розуму, аби зробити правильний вибір! Але в будь-якому разі я його все одно любитиму!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

1 × 1 =

Тато вибрав не мене, а свого племінника