Тітонько, ходіть до нас жити

Маленький хлопчик років п’яти самотньо сидів на автобусній зупинці. Я, в очікуванні свого автобуса, одним оком дивилась на дитину – можливо, мама відійшла в магазин і зараз підійде, але так ніхто і не підходив.

Мій автобус прибув, двері відчинились, але я завагалась – зараз поїду і так і не дізнаюсь, чи прийде хтось за малюком.

– Ні-ні, з вами не їду, – сказала я водієві, який дивився на мене з німим запитанням.

– Як хочете, наступний автобус буде нескоро, – відповів водій.

Двері зачинились, а я залишилась на зупинці одна разом з хлопчиком. Вже вечоріло. Я підійшла до малюка.

– Ти кого чекаєш?

Маму, – сонним голосом відповів малюк.

– А де вона?

– Я не знаю. Я пішов її шукати. Може ви її бачили? – хлопчик зазирнув мені прямо в очі.

– Ні, не бачила, але ми обов’язково її знайдемо. – Я почала трохи панікувати. Майже стемніло, я одна на безлюдній зупинці, та ще й чужою дитиною.

– Тебе як звати?

Василько.

– Чудово. Васильку, а де ти живеш?

– Вулиця Будівельників, будинок 25.

Мені трохи відлягло. Зараз ми знайдемо батьків хлопчика. Вулицю Будівельників я знаю. Це недалеко звідси, можна пішки зайти.

– Ходімо, Васильку, я відведу тебе додому, до мами.

– Але, тітонько, моєї мами немає вдома, я пішов її шукати, – обурився малюк.

– А тато є вдома?

Тато є.

– Ну і добре. Я заведу тебе до тата, а завтра ви разом з ним підете шукати маму, гаразд?

Хлопчик кивнув і ми пішли.

Поки я знайшла будинок під номером 25 уже зовсім стемніло. Я постукала у ворота і на вулицю вийшов високий худорлявий чоловік. Коли він підійшов ближче, я не змогла повірити своїм очам – це був Юрій, моя перша любов. Він зупинився наче вкопаний. Не знати, що здивувало його більше – несподівана зустріч зі мною чи те, що я прийшла за руку з його сином.

– Зоє, що ти тут робиш?

– Прийшла вернути пропажу. – Я вказала на хлопчика. – Він на автобусній зупинці сидів, чекав маму.

Юрій якось сумно подивився на мене. Видно, незручно йому про дружину говорити з колишньою коханою. Та й мені стало ніяково.

– Ну тепер, коли хлопчик вдома, я, напевно, піду. Добраніч, Васильку. Рада була побачитись, Юрку. Дружині вітання.

Я вже розвернулась, щоб іти, але Юрко мене покликав:

– Зоє, ти неправильно все зрозуміла. Все не так, як ти думаєш. Знаєш, нам треба поговорити. Зайди в дім.

Не знаю чому, але я погодилась. Навіть не стала питати, чи не здивує мій пізній візит господиню будинку.

– Василько заснув, – сказав Юрій зайшовши в кухню.

Я допивала чай.

– Може, тобі ще зробити? – Юрко сів біля мене.

– Ні, дякую. Вже пізно, мені час іти. Та й твоя дружина…

Моя дружина померла, Зоє, – Юрій зітхнув і тяжко подивився на мене, – я уже півтора року як вдівець.

Я не знала, як себе поводити. Такого я не очікувала.

– Вибач, Юрку. Я ж не знала. Просто Василько пішов шукати маму і …

– Василько не розуміє. Я не хочу його травмувати, тому сказав, що мама пішла, але скоро вернеться.

Я дивилась на свого знайомого з неприхованим сумом. Ще такий молодий, а уже вдівець, ще й з синочком на руках.

– А малюк у тебе чудовий, – вирішила перевезти тему розмови на більш позитивний лад.

– Ага, – Юрко посміхнувся, – єдина моя розрада.

Ми допили чай і Юрій запропонував завезти мене додому.

– А Василько?

– Він спатиме до ранку, його гарматами не розбудиш.

Ми сіли в машину і Юрій пильно подивися на мене.

– Так куди тебе везти? Ти там само живеш, чи до чоловіка перебралась?

Я засміялась.

Юрій зніяковів.

– Я щось дурне ляпнув?

– Та ні, ти теж сміятимешся – нема в мене ніякого чоловіка. Я заміж ще не вийшла, тому живу там само.

– Ще встигнеш заміж, – сказав Юрій і ми поїхали.

В ту ніч я довго не могла заснути. Все не виходив в мене з голови маленький Василько, який пішов шукати маму. І Юрко…

Наступного ранку мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояли вже знайомі мені хлопці – один високий худорлявий, інший – зовсім маленький і трохи сонний.

– А ми тут з Васильком дорогою в садочок вирішили заїхати до тебе завезти кави, – Юрко простягнув мені стаканчик, – і подякувати за вчорашнє доставлення нашого «подорожнього», – він погладив сонного малюка по голівці.

– Ну що ж, заходьте.

Хлопці швидко освоїлись у моїй оселі. Юрко пішов на кухню, щоб приготувати сніданок, а Василько розглядав м’які іграшки в моїй спальні.

– Ось цього ведмедика, Васильку, мені твій тато колись подарував. – Я показала на велику плюшеву іграшку.

– Ти досі його бережеш, – Юрко сказав це з таким теплом, що мені на мить здалось, ніби ми ніколи не розлучались.

– Снідати, народ, я млинців насмажив. – Юрій витер руки в фартух.

– Ура млинці, – Василько кинув іграшки й побіг на кухню.

Ми сиділи втрьох і снідали, наче одна сім’я. Давно на моїй кухні не було такого безладу, а у вітальні такого шуму, але все це мене зовсім не дратувало, а, швидше, навпаки.

– Васильку, нам в садочок пора. Обійми тітку Зою.

Малюк підійшов до мене.

– Ви така хороша. Можна прийти до вас ще?

– Звичайно можна, – засміялась я.

– Василю, так нескромно говорити. Треба казати: «Наступного разу ви до нас».

Василько подивився на мене дуже серйозно.

– Тітонько, ходіть до нас жити. Будете моєю мамою.

Запанувала тиша, яку перервав Юрко

– Ну, я планував тобі сказати те саме, але не так швидко. Та якщо Василь вже зробив тобі пропозицію, то я тільки додам: якщо ти погодишся, то зробиш нас найщасливішими на землі. Але, розумію, мусиш подумати, а коли подумаєш – даси знати, – він вийшов, але повернувся, – сьогодні ввечері ти йдеш до нас на чай.

Пройшло три місяці і я знову прийшла до будинку номер 25 по вулиці Будівельників. Прийшла не на чай, прийшла назовсім. Прийшла, щоб стати дружиною і мамою для двох найдорожчих чоловіків на світі.

– Ура, мама знайшлась, – Василько обійняв мене.

На очі накотились сльози.

– Ну, кохана, перестань. Нареченій не можна плакати, – Юрко взяв мене за руку і повернувся до сина, – я ж говорив тобі, Васильку, що наша мама обов’язково повернеться.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

two × 5 =

Тітонько, ходіть до нас жити