«Треба було попросити. – Крикнула мені тітка. – Чи ти надто горда?!»

Сталось це давно. Я була ще молодою дівчиною. Школу тільки-но закінчила. Жили ми з батьком двох – матері не стало, коли я була ще немовлям. Тато мене завжди один виховував – я до цього звикла.

Працював він сторожем, заробляв, звичайно, не мільйони, але нам вистачало. Я ніколи не була пещеною заморськими делікатесами чи брендовими речами, тому вважала, що живемо ми й так непогано.

Та все змінилось в один момент, коли тато тяжко захворів. Мені на той час було шістнадцять і я тільки закінчила школу. Думала, що буду вступати в інститут, але татова хвороба зруйнувала усі плани.

Він не зміг працювати, відповідно, ми втратили єдине джерело доходу. Окрім того, що думати за що купити продуктів й оплатити комунальні, переді мною повстала ще одна проблема – татові потрібні були дорогі ліки.

Я в той момент знайшла тільки одне рішення – мені потрібно працювати. Через те, що ніякої, окрім шкільної, освіти у мене не було, я пішла мити підлоги у найближчий до дому заклад. Це був бар, де щодня, а особливо, у вечірній час збирався той контингент суспільства, з якими люди, що себе поважають, воліють не перетинатися. Та діватись було нікуди – доводилось працювати, інколи навіть ночами, молячи Бога, аби нетверезі клієнти не завдали мені ніякої шкоди.

Так я працювала близько двох років. Наші родичі прекрасно знали, в якому фінансовому становищі ми знаходимось. Та вся їхня підтримка зводилась до моральної – поохкати як нам тяжко і все! Я, звичайно, ні від кого не очікувала розв’язання наших проблем, але хоча б принести продуктів вони могли, адже жили не бідно.

Але в той складний час нас ніхто не підтримав, а просити я не стала. Соромно…

На щастя, згодом татові стало краще й зміг повернутись до своєї звичної роботи, а я, хоч і з запізненням, пішла навчатись. Закінчивши медінститут, я стала лікарем. З часом відкрила власну клініку й вийшла на непоганий рівень заробітку. Змогла забезпечити батькові гідну старість, адже він усе життя старався для мене!

Родичі тоді про нас із татом згадали. Звичайно, за лікування з них я грошей ніколи не брала, але коли двоюрідна тітка прийшла до мене просити оплатити навчання онука в приватному виші – я відмовилась.

Я запитання тітки – чому – нагадала їй про історію, коли тато хворів, а я, шістнадцятирічна дівчинка, змушена була по чотирнадцять годин підряд мити туалети, аби заробити на шматок хліба, а ніхто із родини не допоміг нам ані копійкою.

«Треба було попросити. – Крикнула мені тітка. – Чи ти надто горда?!»

Мені здається, що краще бути гордою, ніж нахабною, як деякі!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

16 − seven =

«Треба було попросити. – Крикнула мені тітка. – Чи ти надто горда?!»