Цінуєш, коли втрачаєш

Моєму сину вже 27 років, але дорослішати він не поспішав. Часто пропадав цілими днями зі своєю компанією. Друзів я його не схвалювала, але до моєї думки, на жаль, він не прислухався. Якось він привів жити до нас свою дівчину Марину, як пообіцяв син це лише на один рік поки вони не орендують власне житло. Як виявилося пізніше, вона була вагітною. Тому вони вирішили в найближчому часі одружитися.

Ось і народилася дитина. Це був хлопчик, назвали його Владиславом. Але з’їжджати вони не планували. Мені, звичайно, складно було забезпечувати не тільки себе, а тепер і нас чотирьох.

Внука я бачила рідко та й тоді коли він спить, оскільки весь час пропадала на роботі.

Як я не старалася все одно сину і невістці догодити не могла. Все було мало то грошей, то уваги приділяла їм. Прийду з роботи втомлена ще і прибратися потрібно, вечерю зготувати. Вже я цього витримати не могла. Поставила сина перед фактом, щоб вони шукали роботу, та собі житло.

Син зі мною майже не говорив. Образилися на мене, та готувався до переїзду.

Часто думаю чи правильно я вчинила, адже я вже не молодію та тяжко мені стільки часу приділяти роботі. Все пізнається в порівнянні й тоді коли втрачаєш. Може хоч зараз діти оцінять всі мої старання.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

14 + 12 =

Цінуєш, коли втрачаєш