Ми з сестрою Ритою – близнючки. Звичайно, в нас завжди все було однакове – мама одягала нас в однакові сукенки, купувала однакові ляльки та портфелі. Всі знайомі знали, що якщо йдуть до нас в гості, то повинні купити дві однакові шоколадки. Бо, якщо, борони Боже, вони будуть відрізнятись, то почнеться сварка. Здебільшого, сваритись починала Рита, адже вона завжди хотіла мати все краще.
З часом це не змінилось. Коли ми підросли й мали змогу самі обирати собі одяг, вона завжди намагалась обігнати мене, вибравши моднішу спідницю, або чоботи, які залишались в одному фасоні. Я припинила будь-які змагання, адже в силу свого характеру – людина неконфліктна, чого не скажеш про мою сестру-близнючку.
Коли настав час вступати у виші, миз сестрою пройшли у різні інститути, чому я була безмежно рада. Постійний дух суперництва, яким дихала Рита добряче мене виснажував й не дав би зосередитись на навчанні. А тут все склалось само собою.
Ми з Ритою роз’їхались по різних містах. Навчалась я добре, навіть змогла закінчити інститут з червоним дипломом. Рита ж, навпаки навчання закинула й уже на третьому курсі вискочила заміж.
«Зате я вже спокійна за своє майбутнє, – говорила мені сестра, – мене чоловік забезпечуватиме, мені навчання ні до чого.»
Я мовчки слухала й продовжувала вчитись. Після закінчення пішла працювати в хорошу фірму, а за кілька років теж вийшла заміж, щоправда, за керівника цієї самої фірми.
Звичайно, сестру мучила заздрість.
«За що тобі це все? – Говорила вона мені. – В тебе чоловік багатший за мого!»
Я намагалась не звертати увагу на заздрощі Рити до тих пір, поки в нас не народились діти За іронією долі, ми народили наших дівчаток майже одночасно. Поки вони були маленькими все було більш-менш нормально, а от коли підросли, Риту почало мучити ще більше, адже в нашої доньки все було на порядок краще. Я не бачила в цьому нічого поганого, адже ми маємо фінансову спроможність забезпечити нашу доньку Лізу хорошим одягом та якісною електронікою.
– Твоя Ліза перед моєю Віточкою хизувалась, що в неї парфуми від «Chanel», – сказала мені сестра, прийшовши на чергові з’ясування стосунків, – моя донечка тепер плаче, хоче такі ж. Може поговори зі своєю дитиною, щоб не була такою зверхньою.
Мене це обурило.
– Моя Ліза ніколи не почала б хизуватись, якби твоя Віта не допитувалась у неї, що скільки коштує. Може навчиш свою доньку не бути такою меркантильною?!
Словом, ми з сестрою посварились. Наші доньки теж перестали спілкуватись з ініціативи Рити. Ну й нехай, своєї провини я в цьому не вбачаю.
