У нас не притулок для безхатьків

Віктор готовий був вилаятись. Безпритульна бабуся, яка щодня тинялася біля входу в його кафе, знову була тут як тут. Заклад мав почати роботу за пів години. У нього ще є час, щоб розібратися з цією жінкою, адже її неохайний вигляд може зіпсувати апетит потенційним відвідувачам, які шукають затишне кафе для ранкової кави.

– Я, здається, просив вас більше тут не з’являтися! – чоловік не стримував емоцій. Що ж, він, врешті, за адміністратор такий, що навіть з якоюсь безпритульною розібратись не може?

– Та просили, – жінка зніяковіла – я і не приходжу, коли у вас відкрито. Сама розумію, що розлякую ваших клієнтів. Я раніше прийшла, поки закрито. Хочу пошукати щось у ваших смітниках. Але тут пусто. Можливо, – бабуся ще більше засоромилась, але продовжила, – можливо, ви дозволите мені пошукати щось їстівне у ваших смітниках на задньому дворі? Може, кухарі недоїдки викинули, або у вас щось зіпсувалось від учора. Мені незручно просити, але я дуже хочу їсти

Віктор ще раз пильно подивився на жінку. Вдягнута, як безпритульна, але, на вигляд, не п’яниця. Хоча, хто зна… Та навіть, якщо так, не дати їсти голодній він не може.

В його очах промайнуло співчуття.

– Зараз подивлюсь, чи лишився вчорашній суп. – Віктор зайшов всередину, а за кілька хвилин повернувся з кількома одноразовими тарілками. – Тут вчорашній суп. Він холодний, самі розумієте, гріти вам його ніхто не буде. Тут ще салат. І м’ясо – хтось із відвідувачів не доїв.

В очах старенької заблистіли сльози:

– Дякую, синку. Я давно такого не їла. Дай тобі Боже здоров’я. А я піду.

Віктор трохи знітився.

– Завтра теж можете прийти. Тільки до відкриття кафе. Я залишу щось для вас.

Наступного дня в той само час бабуся знову була біля входу. Віктор, побачивши її, швиденько пішов на кухню і попросив у кухарів спакувати всі недоїдки, які залишились від учора, в пакет.

Собаку годуватимеш? – пожартувала сонний офіціант, який тільки прийшов на роботу.

«Дійсно, не по-людськи якось», – подумав Віктор і повернувся на кухню, попросивши, окрім всього, нагріти ще тарілку супу.

– Синку, нащо ж так багато? – здивувалась старенька, тримаючи тарілку з гарячим супом, на якій лежала скибка свіжого хліба – тільки привезли.

Віктор сидів поряд з бабусею на лавці навпроти кафе. Гладенько виголений чоловік в костюмі та згорблена бабуся в брудному одязі.

– Суп їжте зараз, а те, що в пакеті з собою візьмете, вдома з’їсте. Хоча, – Віктор зніяковів, – у вас дому, напевно, і немає.

Жіночка відставила тарілку вбік і брудною долонею витерла очі.

– Є у мене дім. Тільки повертатись туди страшно.

Бабуся розпочала свою розповідь.

Звати її Валентина Олексіївна. Вона акушеркою все життя працювала в пологовому відділенні, до речі, в тому, де колись на світ з’явився Віктор. Чоловік лікарем був. Хірургом. До нього в чергу ставали за кілька тижнів, аби лише на прийом попасти. А операції були на місяці вперед розписані. Його люди любили і віддячували щедро. Валентина Олексіївна з чоловіком жили непогано, квартиру в центрі купили.

– На сина єдиного записали, на Михайлика, – пояснила жіночка. – Думали, на старість будемо там доживати. Але не так воно вийшло. Чоловік мій помер десять років тому – серце, не витримав бідний, робота далась взнаки. Ми його смерть тяжко пережили. А Михайло пити почав. Коли вип’є, стає сам не свій, з дому мене виганяє, забирає всю пенсію, тому то і мушу ходити принижуватись, просити у людей шматок хліба, щоб від голоду Богу душу не віддати.

Віктор подивився на жінку зі співчуттям.

– Ви, Валентино Олексіївно, приходьте завтра. А я уже мушу бігти – час кафе відкрити.

Чоловік в костюмі побіг, а бабуся в лахмітті так і залишилась сидіти на лавці з пакетом недоїдків.

Наступного дня вона знову прийшла. І через день. З нею можна було звіряти годинник – вона з’являлась рівно за пів години до відкриття кафе.

Віктор щоранку виносив їй вчорашню їжу, деколи просив нагріти супу, деколи ні. Часом поява цієї жінки його відверто дратувала, особливо, коли він трохи спізнювався, а тут ще й Валентина Олексіївна його дожидається.

Одного разу Віктор йшов на роботу, але не сам, а з симпатичною офіціанткою, яка тільки почала працювати в кафе. На щастя, вона завжди приходила на роботу уже після того, як Віктор виносив Валентині Олексіївні пакет з недоїдками, і не встигала стати свідком їхнього спілкування. Бо ж негоже адміністратору спілкуватися з безпритульними.

Але цього разу вона прийшла раніше і перед самим кафе її догнав Віктор.

– Підемо разом? – запитав він з неприхованою симпатією.

– Підемо. – Дівчині він вочевидь теж подобався.

Вони йшли поволі, аж раптом до Віктора підійшла Валентина Олексіївна.

– Вітьку, добрий ранок. А я уже тебе чекаю. Дуже зголодніла.

Співрозмовниця Віктора скривилась і витріщилась на нього:

– «Вітьку»? Ви знайомі? Не знала, що наш адміністратор приймає замовлення у безхатьків. – Недолуго пожартувала дівчина і так же недоречно зареготала.

Від її сміху Віктор розгубився і повернувся до Валентини Олексіївни:

– У нас не притулок для безхатьків.

Парочка щезла за дверима кафе, а жіночка залишилась стояти надворі.

За кілька хвилин на вулицю вибіг Віктор з бажанням пояснити Валентині Олексіївні ситуацію та попросити зачекати кілька хвилин. Але її вже не було.

Наступного дня вона теж не прийшла. Віктор дивився на симпатичну офіціантку, яка фліртує з усіма підряд і думав, чи варта вона була того, щоб так образити ту нещасну жінку, яка, можливо, і його колись прийняла на світ, а зараз не знає, як на цьому світі дожити.

Якби вона прийшла, він би вибачився, він би все виправив. Але вона не приходила. Більше ніколи. Зрештою, у них же справді не притулок

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

1 × one =

У нас не притулок для безхатьків