Ми живемо в однокімнатній квартирі вже понад 20 років. З того моменту як я одружився з Антоніною, мої батьки подарували нам квартиру. В одній кімнаті гарно жити вдвох, та згодом у нас з’явилася донечка. Доглядати за немовлям, звісно, зручно, коли воно поруч з тобою. Та наша донечка зростала разом з нами в одній кімнаті й тоді, коли вона була вже школяркою, підлітком, дівчиною, це було не дуже комфортне життя.
Зараз донька заміжня, мені інколи здається, вона просто мріяла полишити нас в цій однушці. Я ж усе життя прошу Тоню продати дачу аби розширитися. Дача в нас гарна, будиночок з усіма зручностями, велика земельна ділянка. Тож, виручених з неї коштів вистачило б щоб додати та придбати двокімнатну квартиру.
Моя дружина категорично проти. Вона вважає, що там можна жити. Та тільки чомусь ми можемо пробути на дачі щонайбільше з тиждень, а потім біжимо до міста. І чого за неї триматися, продукти ми можемо й на ринку придбати. Більше грошей на бензин та час втрачаємо на той город.
Якось я вчергове спитав: “Ну що тобі та дача? Ми з донькою 18 років жили в одній кімнаті! А могли б двокімнатну придбати, може б Аня не забігла від нас заміж”.
“Та це тільки тобі незручно з нами чомусь, а родина разом завжди повинна бути. Ми жили щасливо, на звертаючи уваги на тісняву. А дача потрібна, бо я продукти домашні люблю. І взагалі дача – це моя душа “, – відповіла дружина.
Я сперечатися не став, бо це не допоможе. Я навіть не знаю, як до неї донести, що всім поруч було некомфортно, що має бути особистий простір. Вважаю, дружина сприймає слова «бути завжди разом» аж занадто буквально.
Я уявляю тільки, як донька народить нам онука та захоче його на пару днів залишити у бабусі з дідусем, а йому доведеться у цій тісняві бути. Та Тоня мене не слухає, каже, що не бачила раніше сенсу щось змінювати, а тепер, коли ми одні живемо, тим паче.
Якось Аня завітала до нас в гості та попросила переночувати. Я відчув – щось трапилося. Донька була засмучена та наче прикривала ліву сторону обличчя. Придивившись я помітив синець. Аня намагалася його замаскувати косметикою.
«Аню, тебе б’є чоловік?», – запитав я. У відповідь вона розплакалася. Виявляється, моя донька давно терпить такі образи, оскільки піти нікуди. Аня соромиться вже жити з батьками в одній кімнаті і я її розумію.
Я заборонив доньці повертатися до чоловіка-тирана. З Тонею розмовляв ледь не усю ніч на кухні. Вирішили дачу не продавати, а зробити ремонт, провести світло та жити там, а доньку залишити тут, в однокімнатній. Не хочу я більше, щоб моя дитина шукала спершу житло, а потім вже чоловіка. Хай живе у своїй квартирі та серцем обирає.
