Уже в перші дні нашого спільного життя почалось те, чого я так боялась

Після весілля ми з Петром почали активно збирати гроші на власну квартиру, адже нам як молодій сім’ї не було, де жити. Звичайно, можна було пожити й в батьків, що ми й зробили. Але я хотіла переконати чоловіка, що в моїх тата з мамою нам буде зручніше, адже у них і будинок великий і вони ніколи не мали звички втручатись у моє життя, тим більше зараз, коли я одружена жінка.

Але Петро сказав, що він – голова сімї й має вирішувати, де нам жити. А жити він звичайно хотів біля своєї матері. Не те щоб я не хотіла ділити простір двокімнатної квартири з Василиною Іванівною, просто ще з першого дня знайомства побачила, що ставиться вона до мене, м’яко кажучи, не найкраще. Ні, я не робила нічого такого, за що мене можна було б ненавидіти. З самого початку я намагалась побудувати зі свекрухою теплі стосунки, навіть хотіла називати її мамою. Але Василина Іванівна категорично відрізала: «У тебе є своя мама. Мене так не називай. Мама я тільки для Петра.»

Тоді я зрозуміла, що дружби не вийде. Свекруха мене уже не полюбила. Але я не могла зрозуміти чому. Та якось сусідка по секрету розповіла мені, що Василина Іванівна боїться, що стане непотрібна синові через те, що в нього є своя родина. Тому вона була не в захваті, коли Петро вирішив одружуватись.

Звичайно, жити в одній квартирі з людиною, яка відверто нерада тебе тут бачити, було мені морально нелегко. Але чоловік сказав, що до моїх батьків він не піде, тому якщо я хочу бути з ним, то повинна погодитись на його умови й пожити з Василиною Іванівною поки ми не наскладаємо на власне житло.

Уже в перші дні нашого спільного життя почалось те, чого я так боялась. Свекруха у всьому, що я роблю бачила тільки негатив. Зварила їсти – не так, прибрала – погано, заховалась в кімнаті, щоб зайвий раз її не дратувати – лінива невістка. Я вже не знала, куди мені подітись від постійного «всевидячого ока» Василини Іванівни. Вона буквально переслідувала мене навіть у ванні: свекрусі не подобалось те, що я довго приймаю душ. І це, на хвилиночку, при тому, що комунальні послуги оплачуємо ми з чоловіком.

Василині Іванівні не подобалось в мені буквально все: розріз очей, фігура, обличчя, колір волосся, не кажучи, про мій стиль та вибір одягу. Жінка не соромилась виказувати мені в обличчя свої зауваження стосовно того, що я неправильно складаю свою білизну в шафі. Вона відверто говорила мені, що я погана господиня, нехороша дружина й взагалі не підхожу її синові. Що вона говорила Петрові, я взагалі боюсь уявити. Я знала, що Василина Іванівна наговорювала на мене сусідам. Вони потім косо дивились на мене, адже наслухавшись розповідей свекрухи, вважали мене породженням пекла.

Коли ж я намагалась поговорити з чоловіком про те, що діється, він говорив щось, наприклад: «Ну, ти розумієш, що у мами тяжкий характер…», «Треба трохи потерпіти й усе зміниться». Коли ж я заводила мову, про те, щоб пожити в моїх батьків, які ніколи в житті не стали б до нас втручатись, Петро відповідав категоричною відмовою.

Та якось після чергової сутички зі свекрухою я не витримала й, зібравши речі, пішла до батьків. Чоловіка тоді не було вдома. Коли він зателефонував мені й запитав, де я, цього разу вже я категорично сказала, що якщо він хоче вберегти сім’ю, то нехай переїде разом зі мною до моїх батьків, поки ми не купимо квартиру. Але чоловік знову відмовився.

От я й думаю: чи потрібен мені шлюб, де з моєю думкою не рахуються?

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

one × 3 =

Уже в перші дні нашого спільного життя почалось те, чого я так боялась