В моєму під’їзді жила дуже добра людина. Марія Іванівна нагадувала мені мою бабусю. Вона розповідала мені історії зі свого життя. Я часто навідувався до неї. Мої батьки завжди працювали. Мене виховувала бабуся. Одної миті батьки стали мені чужими. Але моя дружина змогла примирити нас.

Я завжди всього досягав сам. Так вже мене з малечку навчили. Коли в школі потрібно було підготуватися до свята, то одяг складав я, а прасувала бабуся. Бувало, що треба йти в похід, то бутерброди собі робив сам.

Батькам завжди не вистачало часу. Вони любили бути наодинці. В будні дні важко працювали. А на вихідні – проводили час разом. Були і приємні моменти. Але їх дуже мало в моєму житті. Так вже і сталося, що я захворів. Мама взяла лікарняний і весь тиждень провела біля мене. Саме тоді я дійсно зрозумів, що вона мене любить. Але те, що мама намагається компенсувати свій час грошима зовсім не подобалось.

Після школи в мене було два варіанти: або їхати навчатися за кордон, або залишатися тут. Я обрав друге. Я віддавна вважав себе самостійним. П’ять довгих років здобував освіту, хотів бути юристом. Після цього влаштувався на роботі. За два роки в мене зявилася Ілона. Вона була надійним другом, чарівною дружиною та професіоналом своєї справи. Ілона була дуже ерудована людина.

Я не дуже хотів, щоб вона багато працювала. Основним завданням для мене була міцна сім’я. А ще я дуже хотів дітей. Для мене це було головним. Єдиним, що мене засмучувало – це відсутність моїх батьків у житті. Останній раз ми бачились на весіллі в мене.

Час проходив. Одного разу я зустрів стареньку бабусю. Я відчув з нею споріднену душу. Вона така ж була самотня і покинута як і я. Відразу згадав дитинство. Марія Іванівна щодня сиділа на лавці біля під’їзду і чекала свого сина. Він помер. Але старенька щиро вірила, що він зайде. Мені було дуже шкода її. Я приходив до Марії Іванівни, приносив їжу. Моя бабуся була такого віку як і вона.

Ілона ходила щодня на роботу. Одного вечора вона вирішила спекти торт.

– Може ми запросимо Марію Іванівну?

– Давай ти віднесеш її пізніше. В мене до тебе є новина. Візьми цей шматочок.

Коли я вкусив його, то відчув шматок шоколаду. На ньому було написано : «Дівчинка». Це була прекрасна новина. Я щиро був радий.

– Ілоно, тепер ти будеш сидіти вдома. Я на руках тебе носитиму. Сьогодні я став найщасливішим чоловіком.

– Ми разом цього чекали. І я рада.

Тепер я працював ще більше. Часу в мене тепер було значно менше. А робити треба було за двох. Я не забував про Марію Іванівну. Коли я в черговий раз завітав до неї в гості, то сусіди мені повідомили, що її забрала швидка. Коли я приїхав, то мені повідомили, що в неї зупинилося серце. Тепер вона разом зі своїм сином.

Марія Іванівна була добрим порадником для мене. Прикро було те, що ніхто з родичів не прийшов її провести в останню мить.

Я йшов повільно додому. Роздумував про своє життя. Одної миті мені захотілося зателефонувати до мами. Я запросив їх з батьком до себе. Наступного дня вони приїхали до мене. Я повідомив, що скоро у них народиться внучка.

Ми сиділи всі разом на кухні і раділи. Я не вірив своїм очам. Все було дуже добре. Але одне я зрозумів: щоб щось отримати, треба неодмінно щось втратити. Такий закон балансу…

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

1 × four =

В моєму під’їзді жила дуже добра людина. Марія Іванівна нагадувала мені мою бабусю. Вона розповідала мені історії зі свого життя. Я часто навідувався до неї. Мої батьки завжди працювали. Мене виховувала бабуся. Одної миті батьки стали мені чужими. Але моя дружина змогла примирити нас.