В той день я зрозуміла, що накоїла. Я так хотіла онуків, що втратила дітей.

Так, я прекрасно розумію, що сама все зіпсувала, але змінити зараз щось уже пізно. Лариса – моя єдина донька. Вона народилась, коли мені було майже сорок. Лікарі тоді говорили, що я маю дякувати Богу, що в такому віці змогла виносити й народити здорову дівчинку. Я й раділа. Бентежило мене тільки те, що я уже не молода й можу не встигнути побачити онуків. Тому тільки-но Ларисі виповнилось вісімнадцять, я почала активно підшукувати їй наречених. Звичайно, доньку це обурювало. Адже вартувало їй привести додому якого-небудь знайомого чоловічої статі, як я починала натякати, що буду щаслива бачити його в ролі зятя. Лариса завжди ображалась, адже говорила, що я відлякую її друзів.

Та коли Лариса познайомила мене з Юрієм та представила його як свого нареченого, я була просто на сьомому небі від щастя. Звичайно, ж я була певна, що після весілля молода сім’я почне радувати мене онуками. Але у дітей були інші плани. Вони хотіли якийсь час пожити для себе, побачити світ та назбирати грошей. Мені ж онуки були потрібні зараз! Я ледве не щодня телефонувала доньці, аби запитати чи вона, часом, не вагітна. Почувши, що ні, я знову бралась за своє й намагалась силоміць розповісти їй, що я про це думаю. Інколи я була настільки безтактною, що телефонувала й зятеві, аби сказати, що мені потрібні онуки, бо я вже не молода.

Одного разу я відверто перегнула палицю. Це був день народження Лариси. Я прийшла раніше, аніж мене запрошували, адже тоді вважала, що маю право приходити до дітей, коли заманеться, ще й розповідати їм як жити.

Словом, Лариса саме різала салати, а я в цей час вирішила посидіти з зятем. Але, ясна річ, ніяких інших розмов, окрім онуків в мене не могло бути. Юрій намагався тактовно перевести тему, але я не збиралась припиняти.

«А може ти якийсь хворий, що не можеш мені подарувати онука чи онучку?» – сказала я зятеві, попередньо не подумавши.

В цей момент в кімнату зайшла донька. Вона якось дивно поглянула на мене й заплакала. З’ясувалось, що Юрій і справді не міг мати дітей, але вони не хотіли цього розголошувати.

Та я, замість того аби зупинитись та вибачитись перед дітьми, тільки підкинула дров, порадивши доньці покинути такого «неповноцінного» чоловіка. Донька подивилась на мене ображеним поглядом.

«Якщо так, – строго сказала вона, – то я попрошу тебе покинути мій дім і ніколи більше не приходити».

В той день я зрозуміла, що накоїла. Я так хотіла онуків, що втратила дітей.

Донька відмовилась зі мною спілкуватись, адже я образила її чоловіка.
Пройшло вже кілька років. Я намагалась відновити стосунки, але все марно. Діти спілкуються зі свахою, а до мене навіть не телефонують. Я не ображаюсь, адже сама винна.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

eighteen + 4 =

В той день я зрозуміла, що накоїла. Я так хотіла онуків, що втратила дітей.