Велике бажання маленького хлопчика

Григорій був вчителем початкових класів. У нього було двадцять двоє учнів. Та він їх називав «мої діти». І в школі, й поза школою.

«Пора б тобі, Гришо, своїх дітей вже мати, а ти все з весіллям затягуєш», – говорили йому знайомі. Та чоловік тільки жартував у відповідь, мовляв, спочатку дітям треба маму знайти.

Та за клопіткою роботою в школі, яка займала весь час чоловіка, він й думати забув про те, що йому вже майже тридцять шість, а сімї усе немає.

Зате про своїх учнів Гриша, або Григорій Іванович, як його називали підопічні, знав геть усе: який предмет дитині дається найкраще, а над яким треба попрацювати; де живуть, які гуртки відвідують і ким мріють стати його учні. Про таких людей говорять – вчитель від Бога!

Григорій Іванович на дітей ніколи не підняв голос, ніколи не насварив. З кожним намагався знайти спільну мову й вибудувати теплі дружні стосунки.

Та сьогодні вчитель звернув увагу, що Данило поводиться доволі дивно. Хлопчик не пішов їсти, а на малюванні, взагалі, заснув. Ясна річ, що діти підняли сміх, але вчитель зупинив їх, а хлопчика попросив залишитись поговорити після уроків.

– Що сталось, Данилку? Мама знову не ночувала вдома?

Хлопчик зітхнув й кивнув у відповідь.

– Я її цілу ніч чекав, а вона прийшла тільки зранку.

Учитель з розумінням похитав головою.

Сім’ю Данила він знав. Й знав про те, що рік тому не стало батька хлопчика. А мати, завжди така турботлива й сумлінна, не змігши пережити горе, почала забувати про свої батьківські обов’язки. Замість того, щоб робити з дитиною уроки та готувати йому їсти, вона могла цілу ніч десь вештатись, прийшовши тільки на ранок в нетверезому вигляді.

Григорій Іванович знав про цю ситуацію в сім’ї Данила. Хлопчик сам ділився своїми проблемами із вчителем, який уже став йому другом.

– Давай разом сходимо до мами, – запропонував вчитель.

Хлопчик радісно погодився.

Дорогою вони зайшли в продуктовий магазин і Григорій Іванович накупив кілька великих пакетів різних продуктів: круп, олії, печива, муки, овочів-фруктів, ще й торт до чаю.

Ірина, мама хлопчика, була здивована, якщо не сказати шокована, побачивши на порозі шкільного вчителя її сина.

– Ой, якби я знала, що ви прийдете, я б хоча б підлогу помила, – почала вибачатися жінка, на ходу забираючи павутиння з кутків, – у мене тут трошки безлад.

Та Григорій Іванович удав, що не помітив ні брудного посуду в раковині, ні піску під ногами, ні того, що господиня дому вже кілька днів не розчісувала волосся і не приймала душ.

– Нічого страшного, – почав він заспокоювати жінку, – я так просто вирішив Данилка додому провести й зайти до вас на чай.

– Ой, а у мене навіть чаю немає, – ніяково сказала Ірина.

– Не біда. У нас є. – Сказав Григорій Іванович і витягнув пачку чаю з пакета.

Того вечора вони довго говорили, навіть коли Данилко заснув. Жінка розповідала, що колись такою не була. Просто смерть чоловіка стала для неї таким тяжким ударом, після якого вона ніяк не може оговтатись.

Григорій Іванович вислухав й намагався знайти слова підбадьорення.

Вийшов із гостей він далеко за північ. Тому наступного ранку ледь не спізнився на уроки.

Та після занять до нього підійшов Данилко.

– Мама сказала запросити вас сьогодні на вечерю. – Весело сказав хлопчик і побіг збиратись.

Того вечора Григорій Іванович знову прийшов до вже знайомих дверей. Постукав і йому відчинила жінка, в якій він не одразу впізнав свою вчорашню співрозмовницю.

Ірина була одягнута в красиву сукню, яка підкреслювала її витончену фігуру. Волосся було гарно укладене, лице прикрашав акуратний макіяж. Від жінки солодко пахло парфумами.

Ми на вас чекали, – ніяково сказала господиня.

Та Григорій і так це зрозумів: будинок блищав чистотою, а стіл був накритий, ніби на велике свято.

– Ми з Данилком, – все так само ніяково продовжила Ірина, – вирішили віддячити вам за вчорашні гостинці й нагодувати вечерею.. Ви ж – неодружені, готувати вам нікому… – Додала вона.

Того вечора Григорій Іванович подивися на Ірину зовсім іншими очима. Вона здалась йому прекрасною жінкою, якої він чекав усе життя.

Коли чоловік уже збирався виходити, його зупинив Данилко:

– Григорію Івановичу, – хлопчик схопив учителя за рукав, – а ви прийдете на наступному тижні до нас? У мене буде день народження!

Григорій посміхнувся.

– Ну, якщо ти запрошуєш – звичайно! А що тобі подарувати? Можливо, у тебе є якісь заповітні бажання?

– Є. – Сказав хлопчик. – Щоб ви стали моїм татом.

На мить усі затихли. В той момент кожен подумав про своє, але усі вони – про одне й теж.

– Хтозна, Данилку, може я й зможу виконати твоє бажання. – Григорій подивився Ірині прямо у вічі. Вона посміхнулась і, здається, трішки зашарілась.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

six + twenty =

Велике бажання маленького хлопчика