Відгомін старих травм. Хлопчик віддавав кошеня

Я йшов з роботи. Стояв теплий літній день і я вирішив пройтися. З вікон переповнених маршруток дивились втомлені люди, і я радів що не був в їх числі.

До мого дому було 30 хвилин пішки. Як завжди, я пішов через парк. І все було як звичайно, аж поки за спиною не пролунав тремтячий дитячий голос.
– Пане, візьміть, будь ласка, кошеня.
Я обернувся. Переді мною стояв хлопчик років десяти. Його голову обрамляли русяві кучері, одяг був пристойним та чистим, а очі — заплаканими. У руках він тримав маленьке руде кошеня, яке зіщулилося і тулилося до грудей.
– Вибач, друже, та я не можу взяти його. – серйозно сказав я і пришвидшив ходу.
Що мені до того хлопчика і до його кота.
– Але ж бабуся його втoпuть! – крикнув він і заплакав від жалю та безпомічності.
Я став мов вкопаний. У моїй пам’яті зринули спогади, які я силкувався забути. Скільки років минуло, а я досі пам’ятав той день.

Я закінчив третій клас і батьки вперше відвезли мене на ціле літо до діда. Бабуся померла того року, і діду компанія не завадила б.

Я був міською дитиною, і не мав навіть рибки. Тому кури, гуси, корови та свині мені були дуже цікаві. Дід щоранку доїв корову і наливав мені молоко у велику металеву кружку. Я полюбив допомагати діду поратися по господарству. А найбільше мені подобалось ходити з дідом косити. Звісно, косу мені ніхто не доручав, але я міг увесь день бігати садом, шукаючи слимаків, гусениць та цвіркунів. А потім ми сідали під тінистою старою яблунею та обідали. Більше ніде у світі я не їв таких смачних варених яєць, зеленої цибулі, сиру та чорного хліба.

Дід був добрим. Вже 20 років як його нема, а я досі пам’ятаю його старечу сиву постать у солом’яному капелюсі.
Єдиним поганим, що було у діда — це його сусідка. Баба Люба була огрядною жінкою, мала кругле обличчя, завжди прищурені очі та брудний фартух, який вона ніколи не знімала. Я не любив її. Чи то через її неохайність, чи то через надміру гучний пронизливий голос.
Вона любила бути у курсі всіх справ та пхати носа до чужого проса.

Я не міг терпіти її, але один випадок змусив мене вперше в житті відчути ненависть.

У баби Люби була кішка. Товста, противна, з масною шерстю, вона була схожа на свою господиню. Потім кішка стала ще більшою, і невдовзі народила чотирьох чудових кошенят. Ще ніколи в житті я не бачив таких крихіток, і ніколи в житті так не плакав.

Баба Люба покликала мене, аби показати кошенят. Показати, перш ніж втoпuти. Я не встиг зрозуміти що відбувається. Вона кинула їх у брудний мішок, зав’язала його і кинула у старе, повне дощової води, відро. Мішок борсався у воді, я чув відчайдушне нявчання, а потім все стихло.

Я закричав і побіг до діда. До пізньої ночі я проплакав, а наступного дня батьки забрали мене до міста.

Той брудний мішок у відрі води ще довго снився мені, і я прокидався з криками.

Так один болючий спогад затьмарив усі хороші спогади про діда і село.

– Візьміть його, будь ласка! – знову попросив хлопчик, вирвавши мене зі спогадів.
Я зрозумів, що не можу допустити, аби він також прокидався від кошмарів.

– Я візьму його. Як тебе звати, пухнастий? – звернувся я до кота.
Хлопчик повеселішав.
– Мурчик, — сказав він і посміхнувся, витираючи сльози.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

one × four =

Відгомін старих травм. Хлопчик віддавав кошеня