Відпустка, що змінила життя

Я завжди працювала не покладаючи рук і була однією з найкращих працівниць у нашій фірмі. Одного разу, в знак винагороди, наш шеф вирішив похвалити найкращих співробітників з кожного відділу путівками в Трускавець. Як розумієте, мені теж дісталася ця путівка.

Наша електричка відправлялася увечері, тому на вокзалі стояла тиша і де-не-де виднілись люди.

Я вже відчувала присмак відпустки. Купила в дорогу смачне печиво та улюблене лате. Так, як я вже давно не була у відпустці, то кожен день для мене був одноманітним. Як і всюди, в нашому місті, щоб добитись успіху потрібно плідно працювати. І ось нарешті такий бажаний відпочинок! Спасибі начальнику…

— Вибачте, тітонько. Ви б не пригостили мене печивом? Я дуже давно їв. — перебив мої думки дитячий голос.

Повернувши голову, я побачила перед собою маленького хлопчика. На вигляд йому було років 7-8, в руках тримав маленьку валізу на колесах. Хлопчик був чистим, акуратним, тільки волосся на голові трішки розхристане. Судячи з усього причісувався він давненько.

— Ну звісно! Забирай все, я вже наїлася, — промовила до малого вийшовши зі ступору. Роздивляючись довкола, я не побачила поблизу нікого з дорослих.

Де твої батьки? Чи ти тут сам?

— Я тут з мамою. Але вона пішла купити пива.

Зі злістю в мене промайнула думка: “Дивно якось. Дитина голодна, а вона пішла собі пива купити!”

— А твій тато де? — не могла я не поцікавитись.

— Я якраз до нього їду, він вдома. Ось дивіться, мама мені купила білет. — з набитим ротом печива пояснював хлопчик.

Білет, як виявилось, був на ту ж електричку, що й у мене. Тільки вагони різні.

— Ти поїдеш з мамою? — вже не могла я зупинити свої розпитування.

— Та ні. Вона тільки мене посадить в електричку, а сама поїде додому. Я приїжджав в гості до бабусі, а вона захворіла. По неї швидка приїхала і забрала в лікарню. А тепер мама мене назад відправляє до тата.

Дорога була довгою, їхати приблизно добу. Тому в моїй голові ніяк не вкладалося, як дитина поїде сама у вагоні з чужими людьми, та ще й без їжі. І взагалі, його ніхто не посадить в електричку, навіть з білетом, без батьків.

Хотіла б я подивитися на цю маму!

— Вітю! Ти чому не чекав мене там, де я тобі наказала?! Я ледве знайшла тебе! — почувся розлючений голос. Тоді я побачила розтріпану, з розплетеним волоссям жінку. Вона явно була підхмелена і чувся запах перегару. Дамочка різко потягла хлопчика за руку намагаючись відвести його від мене.

— Що ви робите! Зупиніться — прокричала я, — ви мама цього хлопчика?

— Так! Що тобі треба? — грубо промовила та.

Не можна відпускати дитину одну без нагляду і без їжі.

— Яка тобі справа до того? Він до татуся свого їде, я й без нього маю купу проблем.

Тоді я зрозуміла, яка з неї мама і, що дитина їй зовсім байдужа. В моїй голові роїлись думки, що ж робити?

— А давайте так! Я теж їду до Трускавця, ось білет, якщо не вірите. Я пригляну за вашим сином, от тільки ви повинні підтвердити провіднику, що я тітка хлопчика. Інакше його не пропустять без дорослих.

Матінка подумала і дала згоду. Вона хотіла як найшвидше позбутись малого.

З Вітею ми домовились зіграти у гру, в якій він називатиме мене тіткою Ніною. Хлопчик все швиденько зрозумів, тому при посадці не було жодних проблем.

Єдиною незручністю було те, що я відчайдушно просила провідника посадити хлопця поруч. Прийшлось збрехати, що квитків на сусідні місця вже не було. А матінка навіть не попрощалась з сином. Швиденько розвернулась і пішла.

Дорогою, малий розповідав мені про своє життя. Він ходив у школу, йому вже 8. З батьком проживав у приватному будиночку, який дістався їм від покійної бабці. Батько працював сантехніком, дуже гарно розбирався у цій справі. До нього завжди приходили місцеві з проханнями допомогти.

Мама хлопчика часто випивала, навіть в той час, коли вони жили ще всі разом. Вітя добре пам’ятав той день, коли мама з п’яними друзями влаштувала в домі гармидер. Йому на той час було 6 рочків і він добряче злякався. Його батько без зайвих слів викликав поліцію і маму з друзями забрали. Після цього випадку тато хлопчика подав на розлучення, а потім зібрав всі речі матері й вигнав її.

Бабусю по маминій лінії Вітя дуже любив і жалів стареньку. Через таку непутящу доньку бабуся й захворіла.

Сльози виступали на моїх очах слухаючи історію хлопчика. Хоч знала я його не так довго, та мені було шкода малого і його батька. Здавалось я знаю про них все.

Вітя розповідав мені багато чудових історій. Як вони з татом ходили рибалити й тато злякався жаби, як вирішили напекти млинців, але дзвінок по роботі його відволік і з млинців зробились вуглики. А ще був випадок, коли вони вирішили посадити з татом саджанці помідорів, а виросли великі бур’яни. Їх обманули корисливі продавці. І ще купу всілякого.

У Віті із собою було батькове фото. Коли хлопчик показав його мені, я побачила веселого, красивого чоловіка з щирим поглядом.

Я відчула раніше не знайомі для мене почуття. Напевне все через те, що я рідко спілкувалась з дітьми й не заводила серйозних стосунків. У мені прокинулось бажання захистити цього безневинного малого і його самотнього батька.

Уже поблизу Трускавця я збагнула, що хлопчика ніхто не зустріне. Саме так, адже його тата ніхто не попереджував про приїзд малого. Добре, що Вітя знав їхню адресу. Я спіймала таксі й ми вирушили до будинку де мешкав Вітя і його тато.

Місце, де розкинулись приватні будиночки виявилось дуже затишним і красивим. Я задоволено вдихнула свіже озерне повітря, з яким не могло зрівнятись загазоване міське.

На дворі стояв теплий сонячний день. Тато Віті сидів на лавці біля дому милуючись квітами. Несподівано для нього хвіртка відхилилась і з криками: “Татусю, таточку, я приїхав! Зустрічай!” – на подвір’я забіг Вітя.

Здивований чоловік підхопив хлопчика на руки, міцно притиснув до себе, а потім декілька разів підкинув вгору. Я дивилась на них затамувавши подих і захоплювалась цим чоловіком. В житті він виявився набагато кращим аніж на фото.

Після радісних обіймів, батько Віті зауважив, що поруч хвіртки стояла незнайома для нього, красива не місцева жінка.

Побачивши розгублений погляд батька Вітя промовив:

— Таточку, це тітка Ніна. Я з нею їхав. Вона була моїм охоронцем і нагодувала мене!

—  Доброго дня. Я Олександр, тато цього хлопчика. Чесно кажучи не зовсім розумію, що тут відбувається. Може зайдете в будинок і ви все поясните? — протягуючи руку люб’язно запропонував чоловік.

Олександр починав хвилюватись, адже приїзд сина для нього був, неначе грім серед ясного неба. Він дзвонив до тещі декілька разів, проте та не брала слухавки. В душі чоловіка настигала паніка.

Накривши на стіл і нагодувавши всіх Олександр вислухав історію мого знайомства з сином та нашої подорожі. Він був щиросердно вдячний за таку турботу про Вітю.

— Дякувати Богу, мій син потрапив у добрі руки, які доправили його живого і здорового. Я ще раз переконався, що сина цій aлкоголічці не можна довіряти. Шкода тільки тещу, хороша жінка. Треба буде додзвонитись до неї, а як одужає, запросити в гості. І ви теж заходьте до нас поки будете у нашому місті! — говорив чоловік.

Я без проблем влаштувалась у санаторії, але не стану приховувати, мене тягнуло в затишний будинок неподалік озера. І непомітно для самої себе я часто стала бувати там гостею. У час коли Олександр мав термінові виклики на роботу, я залюбки залишалась з Вітею.

Ми весело проводили час. Гралися у квача, купались і дивилися мультики. Олександр довіряв мені сина, так, як відчував, що я ставлюсь до нього по особливому, неначе до рідного. Та й Вітя теж прикипів до мене душею.

Теплими вечорами ми сиділи на веранді. Розповідали історії з життя і смажили шашлики.

Час швидко промайнув і була вже пора повертатись. Мене як рідну прийшли проводити Олександр з сином. Вітя навіть розплакався. Ми продовжили своє спілкування через соцмережі, та все ж не вистачало живого діалогу.

Теща Олександра одужала і приїхала навідати онука. Олександр просив її залишитися з ними, та, як не, як справжня мама не залишить доньку, навіть якщо та вела погане життя.

Наближались Різдвяні свята. Вітя з татом готували гостинці для колядників. Як дізналась пізніше, хлопчик дуже сумував за мною і весь час згадував мене. Олександр теж відчував сум, він закохався в мене. Це було взаємно, та ми старались приховати почуття, адже між нами стояла не мала відстань.

І ось Різдво! На дворі стояла заметіль і відчувався морозний вітер. Олександр неспішно накривав на стіл, а Вітя грався новими машинками. Він гарно закінчив школу, тому батько нічого для нього не жалів. Як і завжди, святкувати планували удвох.

Я не втрималась, і вже під вечір була в Трускавці. Взявши таксі попрямувала до будинку хлопців. Вітя зацікавлено дивився у вікно, як раптом на подвір’ї з’явилась я з тортом у руках, величезними пакетами й валізою.

— Тату, татусю, вона приїхала до нас, іде сюди! — почувся з будинку радісний крик хлопчика.

— Що? Хто там такий приїхав? — не одразу зрозумівши почав заглядати у вікно Олександр.

В цей час я вже стояла біля дверей і натиснула в дзвінок. Вітя чимдуж побіг відчиняти двері. На порозі він побачив мене замотану в шубу та з червоним від морозу носом. А в руках  велика купа подарунків.

— Татку, це тітка Ніна! Як же ти смішно виглядаєш, замотана, як капуста — розсміявся малий.

В цей час до коридору заглянув і Олександр. З під шарфа і шапки на нього дивились мої добрі й вже рідні для нього очі.

Від розгубленості він спитав мене: 

— Ти надовго до нас?

— Сподіваюсь назавжди… — трохи зніяковіло відповіла я.

Після тієї відпустки, я не могла забути цих двох самотніх хлопців. Я страшенно скучила за ними, та розуміла, що до мене вони не приїдуть. Там їхній дім, Вітя в школу ходить, все не так просто.

Але я ж самотня, мене ніщо не тримає. Тому почала над цим питанням добряче задумуватись. Якось в голову й не приходила та думка, що ми з Олександром не можемо бути разом. Для мене він був саме тим чоловіком з мрій, та й хлопчика полюбила всім серцем.

А на роботі, я з начальником змогла домовитись про переведення на таку ж посаду в Трускавець. Правда заробітна плата дещо нижча, але гроші ніколи не стояли у мене на першому місці. Їх завжди можна заробити, у будь-якій точці світу, головне насправді хотіти цього.

Свою квартиру в Києві я продала. Ціна за столичними мірками не велика, але для Трускавця це навіть дуже непогано.  Так, що зібравши усі потрібні для роботи документи, я поїхала до своїх рідних хлопців.

Через пів року сумісного життя Олександр зробив мені пропозицію і я звісно ж погодилась. А ще через два роки ми подарували Віті маленьку сестричку Анну.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

seventeen − 7 =

Відпустка, що змінила життя