Він колише одяг, а не нашого сина!

Це історія нашої сім’ї, яка буде передаватися з покоління в покоління, доки не перетвориться в легенду: «А от колись у нас був дідусь, який…».

На той момент нашому сину виповнилось десять місяців. Початок липня видався жарким, тому лише пізно ввечері в квартирі могло бути трішки прохолодно.

Кілька годин тому нас відвідувала лікарка – жіночка зі стажем та чудовими рекомендаціями. Від неї, немов гусениця хотів втекти Артур, але її руки ловили його раніше. Сказавши “маа”, вона продовжувала обстежувати кожну ділянку його тіла.

Нарешті настав вечір, а разом з ним чи то коліки, чи то майбутні зуби стали нагадувати про себе. Син капризував, а я намагався його заспокоїти. Вдалось. Артур заснув і ми вклали його в своє ліжечко.

Не вспіла я заснути, як побачила, що хтось ходить по нашій кімнаті і хникає. Голосно розмовляє і зі словами “мама мене не чує”, намагається розбудити мене. Від першої думки “Скільки ж часу я могла проспати” – мене кинуло спершу в жар, а потім в холод. Відкрила очі, дивлюсь, а на кріслі сидить чоловік і колише сина. Все по розкладу -подумала я.

«Ой, давай тепер ти!», – сказав напівсплячий чоловік і кинулась під ковдру. Під тихе «баю-баюшки-баю» ніби вдалося заспокоїти сина. Після 20 присідань з Артуром на руках, той заснув, а я тільки робила вигляд, що відключились. За ніч таке повторювались по кілька разів.

Якось посеред ночі…

Повний місяць показувався у вікно містично і небезпечно, ще більш містичним мені здався спів собак, котів та скрегіт жаб біля нашого будинку і це все на фоні силуету чоловіка, який ледь покачує сина. Він стояв посеред кімнати тихенько співала «ммм-ммм-ммм», колисавши сина.

Придивилась. Його руки пусті, син солодко спить в ліжечку, а чоловік продовжує стояти з закритими очима, співати, притиснувши до себе руки. Місяць все ще світив, а по шкірі пробіг холод… Все, приїхали…Привіт, білі халати…

– Андрій, ти що робиш? – шепчу я з дивана.

Він відкрив очі, оглянувся, мовчки підійшов до ліжка, лягнув поряд і сказала: «Жах, я взагалі не пам’ятаю, як його вклав спати», після ні я, ні Андрій до ранку заснути не могли. Залишок ночі до сина прибігала я. Але на щастя таких походів було небагато. Напевно та ніч була одною із найбільш безсонних за весь час.

За кілька днів, зі слів дружини…

На цей раз схожа історія трапилась вдень, Андрій прийшов з роботи, а я вклала Артура на другий сон, а сама відправилась у ванну щоб витягнути з машинки чистий одяг. Частину віддала Андрію, щоб допоміг мені. Телевізор був включений, і якась з передач змусила його затриматись перед екраном. Він продовжував тримати чисті дитячі речі в руках.

Раптом Артур проснувся, змусивши його зрозуміти, що він стоїть перед телевізором, сам посеред кімнати і колише одяг. Процес колисання був наскільки автоматичний, що дуже міцно в’ївся в підсвідомість.

Ввечері ми з усмішкою згадали все, що сталося. Артур також робив вигляд, що все розуміє і йому також весело, а в повітрі так і продовжував вирувати дух питання: «Що станеться швидше: Артур подорослішає чи ми з’їдемо з розуму?».

P.S Поки тримаємося. А може… знаєте як говорять «Ти ніколи не дізнаєшся, коли почнеться твоя шизофренія» .

P.S.S. Прочитане не приймати близько до серця.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

17 − 15 =

Він колише одяг, а не нашого сина!