За кілька хвилин у мене починається чергування в хірургії. Поснідати не встигла, тому спускаюсь в кіоск біля лікарні по каву.
– Валю, мені еспресо.
Та сьогодні там не Валя – привітна дівчина-студентка, яка завжди не проти поговорити. Придивилась – обличчя у жінки дуже знайоме.
– Рито, ти? – намагаюсь у фарбованій білявці розгледіти , з якою разом навчались в медінституті.
– Я. – Жінка трохи знітилась. Було видно, що наша зустріч для неї – повна несподіванка. – А ти працюєш тут, так?
– Так, анестезіологом. Пам’ятаєш, я мріяла? А ти педіатром завжди хотіла стати. – Сказала я і зрозуміла, що вчинила необачно, адже моя подруга зараз робить мені каву – значить, від мрії їй довелось відмовитись.
– Мріяла… – Рита на секунду задумалась, а потім продовжила, – але після інтернатури завагітніла і заміж вийшла. А там, сама знаєш, пелюшки, борщі, ремонт, чоловік…
– А чоловік твій – це ж Ігор з паралельної групи, так?
– Він самий. – Рита якось сумно посміхнулась.
– А він як, у медицині працює?
Рита подала мені каву і подивилась у вічі. В цей момент мені здалось, що не було нашої багаторічної розлуки й вона знову моя найкраща подруга, яка хоче поділитись чимось дуже особистим.
– Та ніякий він у мене не лікар. Поки я була в декреті працював деінде, то вантажником, то двірником. А коли діти підросли, каже «Йди ти працювати, а то все на мені». Довелось мені роботу шукати. По медицині не можу – досвіду немає, а іншого нічого робити не вмію. Так і працюю, де доведеться. Працювала санітаркою в поліклініці, та у мене зі спиною проблеми почались, не можу важкого піднімати – довелось звільнитись. Отут тепер буду працювати – робота не тяжка, лише десять годин робиш каву, ніяких відер тягати не треба.
Я подивилась на неї з неприхованим співчуттям.
– А Ігор де працює? – не могла заспокоїтись я.
– Ніде, – Рита подивилась в підлогу, – він у мене уже десять років як «домогосподарка».
– А, то він їсти готує, прибирає, дітьми займається? – Я намагалась знайти цьому хоч якесь логічне пояснення.
Та Рита якось дивно всміхнулась.
– Якби ж то! Приходжу з роботи й починаю варити їсти, прати-прибирати, з дітьми уроки робити.
– А він чим цілий день займається?
– На комп’ютері грає, – подруга затиснула губи. Видно, що це зізнання далось їй нелегко.
– То як ти з ним живеш? – Я ніяк не могла зрозуміти, що ж коїться у сім’ї в моєї колись такої амбіційної подруги.
– Та давно б розлучились, але дітей не хочеться без батька залишати. Та і йому іти нема куди – у свекрухи в селі повна хата людей, туди він не може вернутись. А без мене пропаде – він же навіть макаронів собі зварити не може.
Я дивилась на Риту і не могла зрозуміти, чому її життя так склалось. З одного боку, вона сама винна, що терпить таке ставлення до себе – ніхто ж не змушує жити з ледацюгою, який її зовсім не цінує. А з іншого боку, вона його шкодує, бо любить. Але кому потрібна така сліпа любов? Та й чи любов це чи небажання щось змінювати?
Рита виглядала значно старше свого віку. Видно, дались взнаки роки тяжких робочих буднів та недоспаних ночей. Мені було шкода її, але як допомогти я не знала.
– Знаєш, Рито, мушу бігти, починається зміна. Я запитаю у нас у відділенні чи є посада медсестри – ти, все ж, медик. А каву наливати залиш студентам.
– Дякую, буду чекати. Раптом що – ти знаєш, де мене знайти – Рита подивилась на мене чи то з сумом, чи то з надією.
