Вір у диво

Ця історія трапилась з нами ще за часів СРСР, коли люди спілкувались на відстані не мобільними телефонами, а листами, телеграмами чи користувались телеграфом, бо ж домашні телефони були розкішшю і не всі мали змогу придбати їх. Саме в той час у нас з дружиною зникла донька.

Надя вже була доросла, самостійна. Вона попередила, що їде до міста на закупи і більше не поверталась.

Ніхто не знав де вона, а ні друзі, ні рідні не знали й не чули жодної звістки. Так вже продовжувалось купу років.

Ми з дружиною, як і всі батьки, надіялись на диво, та в голові виникали найстрашніші картини. Заява до поліції не допомогла, в результаті чого дружина ледь не втратила розум від найстрашніших думок.

Не так давно, я ходив в магазин за покупками і там зустрів давню подругу сім’ї. Ми розговорились і я поділився з нею нашим смутком. Тоді вона задала мені питання:

Ви її кликали?

Я трошки розгубився і перепитав:

Тобто кликали? Що ти маєш на увазі?

— А ви з дружиною хіба не знаєте? Коли сутінки настали, відкриваєте вікно і голосно кричите — “Надя, додому!”. Так, як колись в дитинстві кликали дітей з вулиці. Після цього зниклі повертаються.

Чесно кажучи, я в це не надто повірив. Вдома поділився цим з дружиною, а вона в розпачі каже до мене:

Давай спробуємо, що нам втрачати?”.

Відкрили ми вікно, і як закричали:

— Нааадя! Нааадя! Нааадя! Додооооооому!

Після цього сльози знову покотились рікою, тому лягли спати.

Зранку прокинулись і дружина вирішила напекти булочок, якраз неділя. Опісля подзвонила до брата і запросила з сім’єю в гості на чаювання.

Через годинку в наші двері подзвонили. Я здивувався, що брат так швидко зміг приїхати і побіг відчиняти. На порозі стояла наша Надя — жива і здорова. Приїхала.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

12 − 5 =

Вір у диво