Володимир вирішив почати життя заново

Володимир вирішив почати життя заново. Врешті, чоловік він ще молодий, тому може знову випробувати долю і одружитися вдруге. Струнка красуня-наречена – гарний привід показати друзям, що він ще на щось здатний. Тільки от перша дружина… Він прожив з Іриною тридцять два роки. Не виганяти ж її тепер на вулицю. Можливо, донька погодиться взяти маму до себе, адже син уже відмовився.

Познайомилась я з пані Іриною випадково. Вона стояла в черзі позаду мене в сільському магазині. На вигляд ще молода жінка, але сивина у волоссі та зморшки навколо очей додавали її віку. Я дивилась на неї і від болю в її очах мені теж стало сумно. Вирішила заговорити.
– Пані, можливо, вам погано? Проходьте вперед. Я не спішу.
– Ні, все нормально, дитинко. Дякую. Просто не виспалась, – вона посміхнулась кутиками своїх сумних очей.

Коли я вийшла з магазину, то вирішила дочекатись цю жіночку та розпитати, як вона з’явилась в нашому селі.
Ірина Василівна виявилась жінкою дуже приємною. Охоче запросила мене на чашечку чаю.
– Тільки от чашки у мене всі надбиті, дитинко, – бідкалась пані Ірина, господарюючи на крихітній кухні, яка навіть за нашими сільськими мірками виглядала аж надто вбого. – Усі свої гарні сервізи донечці віддала як придане.

Вона повідала мені свою історію. Заміж вийшла Ірина тільки закінчивши педінститут. Молода вчителька молодших класів і безробітний, але амбіційний юнак жили спочатку тут, в цій старенькій хаті, яка колись належала бабусі Ірини. Володимир довгий час не міг знайти себе, тому сидів вдома та жив на крихітну зарплату дружини-вчительки, з якої вона ще й намагалась робити заощадження. Через кілька років, назбиравши невелику суму Ірина порадила чоловікові спробувати відкрити свою справу – продуктовий магазинчик. Під мудрим керівництвом дружини, Володимир зумів розпочати невеличкий бізнес. Згодом, відкрив ще один у сусідньому селі.

За кілька років подружжя перебралося до міста. Купили квартиру, адже успішний бізнес з мережею продуктових магазинів дозволяв вийти на новий рівень життя. Ось уже і дітки підростають. Старша донька Соломійка і син Вовчик – на честь батька.
Ірина так і працювала вчителькою, адже дітей завжди любила. А своїм віддавала усе серце. Як і чоловікові. Щоправда, останніми роками Володимир змінився. Став менше часу проводити вдома, та й до дружини ставився все більш холодно. Ірина відчувала це, нерідко плачучи самотніми ночами, коли чоловік затримувався «на роботі». « У мене ж є діти», – втішала вона себе.
Але діти виросли. Донька вийшла заміж і переїхала в подаровану батьками квартиру. «Лишився ще Вовочка», – думала про себе Ірина Василівна, дивлячись на такого вже дорослого і водночас ще юного сина.
Але і Вовочка вирішив одружитись у вісімнадцять. Його дівчина завагітніла і почала вимагати весілля. Батьки зробили сину розкішне весілля, не гірше, ніж у доньки, ще й квартиру подарували. «Буду внуків бавити», – подумала про себе пані Ірина. Лише ця думка її втішала. Чоловік уже давно став їй чужим. Часто йому дзвонила якась «Аліна», після чого він надовго зникав. Ірина все розуміла, але поговорити з Володимиром не наважувалась. Та одного разу вона напряму запитала в чоловіка.


– Вона молода, Ірино. Ти сама розумієш, що чоловікові мого статусу треба мати відповідну дружину. А ти навіть фарбуватись не хочеш. Добре, що ти сама заговорила про це. Думаю, ти як розумна жінка не робитимеш скандалу.

Світ Ірини рухнув. В той вечір вона пішла ночувати до сина. Взявши на руки онука трохи заспокоїлась. Тут вона зможе залишитись. Недарма ж подарували дітям велику квартиру. Місця їй вистачить.

Але зранку її розбудив син.
– Мамо, ти проснулась? Випий кави і завезу тебе додому.
Ірина зніяковіла.
– Синку, у тата інша жінка. Він мене вигнав. Мені нема куди піти.
– Розумієш, мамо, у нас своя сім’я. Ти трішки «не в тему». Моя злиться.

Дочка сказала те саме. У неї своє життя, в якому немає місця матері. Тоді Ірина вирішила повернутися в село, в стареньку бабусину хату. Пішла знову працювати вчителькою, а хліб тепер купляє в тому магазинчику, який колись вони з чоловіком відкрили на заощаджені нею гроші.

Я непомітно змахнула сльози. Старенький чайник закипів. Пані Ірина метушилась біля плити, а я сиділа і думала. Раптом встала і обняла цю тендітну жінку.

«Треба подзвонити мамі», – подумала я, дорогою додому, – «а до Ірини Василівни зайду ще завтра, або краще запрошу до нас, нехай з дітьми побавиться. Дітям потрібна ще одна бабуся». А час розставить все на свої місця.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

8 − 4 =

Володимир вирішив почати життя заново