Моя мати завжди була зі мною холодною. У нас ніколи не було душевних розмов, як у мами з донькою. Не пам’ятаю, щоб вона мене коли-небудь обіймала або цілувала. За всі роки проживання під одним дахом, все наше спілкування зводилось до побутових речей. Якщо я починала говорити з мамою, про щось окрім, того чи погодовані кури й прибрано в хаті, вона намагалась чимскоріш закінчити розмову й піти від мене в іншу кімнату, ніби боячись того, що я почну яку-небудь заборонену тему.
Коли я вийшла заміж і переїхала в місто, наше і без того поверхневе спілкування зійшло нанівець. Якби я не телефонувала раз на два тижні запитати про мамине здоров’я, то ми й взагалі могли б вважатися чужими людьми.
Коли в мене з’явився син, мама привітала телефоном. Не приїхала, не допомогла. Вперше вона побачила онука у три роки, коли ми самі привезли його в гості. Та мама навіть не обійняла малюка, а просто злегка погладила через одяг.
Ми від такої холодності знизали плечима й поїхали. Якщо мамі онук не цікавий, значить нав’язуватись не потрібно. У нас була свекруха, яка обожнювала нашого сина й завжди була готова прийти на допомогу. З того моменту ми розповідали сину, що у нього є тільки одна бабуся – мати чоловіка.
Минали роки. З часом я перестала навіть зрідка телефонувати мамі, щоб поцікавитись її здоров’ям. Можна сказати, що я повністю викреслила її зі свого життя. З тим, що вона не любить мене я змирилась, але як можна так холодно ставитись до онука, вдаючи, що його не існує?!
Якось мені зателефонувала мамина сусідка й сказала, що мами не стало – інсульт. Я витерла скупу сльозу й почала збиратись на похорони. Якою б матір’ю вона не була, але не провести її в останню путь, я не можу.
Приїхала в село. Зайшла в хату. Все нагадувало про моє холодне, беземоційне дитинство.
На столі лежав пожовклий конверт, а в ньому – складений навпіл аркуш із маминим почерком.
Тремтячими руками я розгорнула лист і почала читати:
«Дорога донечко! Якщо ти читаєш ці рядки, значить мене вже немає на цьому світі. Я ніколи не могла розповісти тобі цього особисто, адже боялась, що не витримаю і розплачусь, тому вирішила написати на папері.
Люба моя, кохана дитинко, я ніколи не могла сказати тобі, як сильно тебе люблю. Ти завжди була центром мого життя. Усе, що я робила було тільки для тебе. Ти не уявляєш, як мені хотілось обійняти тебе, притиснути до грудей. Але, на жаль, я так і не змогла цього зробити…
Колись давно, коли я тільки народила тебе, одна циганка сказала, що на мені лежить прокляття і кожен, кого я обійму, буде нещасним до кінця життя. З того часу я перестала навіть годувати тебе грудьми, не кажу вже про те, щоб зайвий раз доторкнутись. Я не могла з тобою говорити, бо сльози душили мене, саме тому ми були такими чужими.
Я ніколи так і не змогла обійняти свого онука. Хоча, кожного разу, коли я думала про це, мені краялось серце… Зараз я наважилась розповісти тобі, доню, про те, чому насправді ми були такими чужими. Але, знай, що я завжди тебе любила.»
Я ридала вголос, читаючи мамин лист. Вона щиро вірила в це. Але вона справді мене любила!
