Віра дивилась на Романа закоханими очима. Позаду було море, захід сонця, табір. Їм обом було по шістнадцять. І вони були молодими й закоханими.
– Шкода, що завтра табір закінчується, – дівчина сумно подивилась у далечінь, – мені так добре з тобою.
– І мені з тобою, – Роман обійняв кохану, – я приїду до тебе осінню. Ти мені тільки адресу свою напиши.
Вдалині пролунав крик.
– Діти, відбій уже давно. Мерщій по кімнатах! – кричала вожата, направляючись до пари.
Віра подивилась на хлопця.
– Давай завтра тут зустрінемось і я тобі напишу.
– Завтра після сніданку на цьому місці, – Роман стиснув Віри, – я тебе тут чекатиму.
– Віро, спати! – голос вожатої лунав все ближче.
– Мушу бігти, – сказала дівчина, – до завтра.
***
Роман чекав від сніданку до обіду. Так, бідолаха нічого й не їв.
А потім вирішив піти шукати Віру самостійно.
– А вона ще зранку поїхала, коли ми спали. – Сказали дівчата.
А Роман, розчарований, пішов збирати речі.
***
– Ромо, ходи купатись, – весело покликав друга веселун Андрій. – Ми ж відпочивати сюди приїхали.
Та Роману було не до відпочинку. Місяць тому його покинула дружина. Сказала, що розлюбила. Молодий чоловік так тяжко переживав розрив, що впав у глибоку депресію. Добре, що друзі вирішили допомогти йому й силоміць витягнули на море.
– Це там, де ми колись підлітками відпочивали, в таборі, пам’ятаєш? – говорив Андрій.
– Ну тільки якщо табір… – неохоче погодився Андрій.
Те літо хлопець не міг забути ось уже десять років. Тоді, здається, він був найщасливішим. Бо зустрів її… Віру. Але так по-дурному втратив.
Та роздуми Романа перервав удар в голову. Ні, не сонячний. Це був м’яч. А поряд стояла дівчинка років восьми.
– Ой, вибачте, – малеча невпевнено підійшла.
– Нічого страшного. – Роман посміхнувся.
– Лізо! Я тобі скільки разів говорила, що рано чи пізно ти в людей попадеш?!
До них підбігла молода жінка.
– Віро?! – Роман не міг повірити своїм очам. – Це – ти, чи мені сонце в голову напекло?!
Жінка стояла, не рухаючись.
– Рома?
***
– Батько Лізи залишив нас, коли дізнався, що я вагітна, – закінчила розповідь Віра, коли вони, сидячи в кафе, раділи випадковій зустрічі. – А ти чим займався цих десять років?
Роман набрав повітря в груди, але замість сказати щось, зітхнув.
– Чекав?
– Чекав? На кого? – Віра подивилась йому прямо у вічі.
– На тебе…На щастя, хоч і з десятирічним запізненням, але ти прийшла на наше місце. Тепер я тебе ніколи не відпущу… – Роман взяв Віру за руку.
Жінка витерла сльози.
– А я більше не втечу від тебе, як тоді.
Вони ще довго говорили. А позаду був захід сонця. Море і літо.
