Вони зустрілись через десять років на тому ж місці

Віра дивилась на Романа закоханими очима. Позаду було море, захід сонця, табір. Їм обом було по шістнадцять. І вони були молодими й закоханими.

– Шкода, що завтра табір закінчується, – дівчина сумно подивилась у далечінь, – мені так добре з тобою.

– І мені з тобою, – Роман обійняв кохану, – я приїду до тебе осінню. Ти мені тільки адресу свою напиши.

Вдалині пролунав крик.

– Діти, відбій уже давно. Мерщій по кімнатах! – кричала вожата, направляючись до пари.

Віра подивилась на хлопця.

– Давай завтра тут зустрінемось і я тобі напишу.

– Завтра після сніданку на цьому місці, – Роман стиснув Віри, – я тебе тут чекатиму.

– Віро, спати! – голос вожатої лунав все ближче.

– Мушу бігти, – сказала дівчина, – до завтра.

***

Роман чекав від сніданку до обіду. Так, бідолаха нічого й не їв.

А потім вирішив піти шукати Віру самостійно.

– А вона ще зранку поїхала, коли ми спали. – Сказали дівчата.

А Роман, розчарований, пішов збирати речі.

***

– Ромо, ходи купатись, – весело покликав друга веселун Андрій. – Ми ж відпочивати сюди приїхали.

Та Роману було не до відпочинку. Місяць тому його покинула дружина. Сказала, що розлюбила. Молодий чоловік так тяжко переживав розрив, що впав у глибоку депресію. Добре, що друзі вирішили допомогти йому й силоміць витягнули на море.

– Це там, де ми колись підлітками відпочивали, в таборі, пам’ятаєш? – говорив Андрій.

– Ну тільки якщо табір… – неохоче погодився Андрій.

Те літо хлопець не міг забути ось уже десять років. Тоді, здається, він був найщасливішим. Бо зустрів її… Віру. Але так по-дурному втратив.

Та роздуми Романа перервав удар в голову. Ні, не сонячний. Це був м’яч. А поряд стояла дівчинка років восьми.

– Ой, вибачте, – малеча невпевнено підійшла.

– Нічого страшного. – Роман посміхнувся.

– Лізо! Я тобі скільки разів говорила, що рано чи пізно ти в людей попадеш?!

До них підбігла молода жінка.

– Віро?! – Роман не міг повірити своїм очам. – Це – ти, чи мені сонце в голову напекло?!

Жінка стояла, не рухаючись.

Рома?

***

– Батько Лізи залишив нас, коли дізнався, що я вагітна, – закінчила розповідь Віра, коли вони, сидячи в кафе, раділи випадковій зустрічі. – А ти чим займався цих десять років?

Роман набрав повітря в груди, але замість сказати щось, зітхнув.

– Чекав?

– Чекав? На кого? – Віра подивилась йому прямо у вічі.

– На тебе…На щастя, хоч і з десятирічним запізненням, але ти прийшла на наше місце. Тепер я тебе ніколи не відпущу… – Роман взяв Віру за руку.

Жінка витерла сльози.

– А я більше не втечу від тебе, як тоді.

Вони ще довго говорили. А позаду був захід сонця. Море і літо.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

fourteen − three =

Вони зустрілись через десять років на тому ж місці