Все найкраще віддавала своїй дочці, а вона тепер і приїхати до мене не хоче

Я так чекала свою дочку, мені було всього 17 років, коли я завагітніла, майбутньому батьку теж не так багато, всього 19 років. Ми були зовсім молоді, без нормальної роботи, та й не скажу, що це було якесь неземне кохання, просто симпатія, яка закінчилася вагітністю.

Моя родина не була багатою, тому мама одразу сказала, твоя дитина – твої проблеми. Я була і не проти, просто хотіла свою родину, не таку як мала я. З чоловіком ми просто розписалися, ніяких святкувань не було, оскільки не було лишніх коштів. Чоловік влаштувався на роботу, хоч невеликий, але все-таки стабільний заробіток. Та життя в нас не ладилося і як тільки дочці виповнилося два роки, ми р0злучилися з чоловіком, дитину віддала в дитячий садочок, а сама влаштувалася на роботу.

В нашому місті був великий завод, робота тяжка, нічні зміни, по 12 годин на ногах, але і зарплата була достойною. ЇЇ вистачало винаймати житло, та і на достойне життя було, навіть вдавалося щось відкладати.

Не про таку сім’ю я мріяла, так хотілося допомоги, спертися на мужнє чоловіче плече, але я була сама. Своїй дочці я намагалася дати все необхідне, щоб їй не довелося так тяжко працювати, це моя єдина розрада.

Дочка закінчила школу і вступила до університету в столиці, платна форма навчання, але за роки важкої роботи, вдалося накопичити певний капітал. Дочка поїхала і я лишилася сама, так інколи було самотньо вечорами, але робота не давала часу нудьгувати. Донька дуже рідко приїжджала, можливо один раз в три місяці, а можливо і рідше.

На третьому курсі дочка сповістила, що виходить заміж, вона познайомилася з іноземцем, в них все дуже добре і він забере її з собою в Туреччину жити.

Переді мною постав знак питання, як так складається – все життя сама, навіть коли маю дитину, вона і так дуже далеко, а тепер і зовсім поїде геть, і що, бачитиму її можливо один раз на рік, а то і рідше. Сумно було на душі, але що зробиш, це її життя і я прийму будь-яке її рішення.

Через три місяці в доньки було розкішне столичне весілля, на якому я почувала себе абсолютно чужою. А ще через місяць – вони переїхали на батьківщину чоловіка, а я як завжди повернулася у свою порожню квартиру. Та й здоров’я щось останнім часом було не дуже. Постійно боліли ноги, зранку взагалі не могла встати з ліжка, звернулася до лікаря, виявилося, що в мене артрит, роки стоячої роботи дали свої плоди. Мені ставало все гірше, я ледь ходила по квартирі, а сходити за продуктами, це взагалі була місія нездійснена.

Я подзвонила до доньки, так хотілося підтримки й допомоги, думала, можливо вона зможе приїхати до мене на певний час, вона ж не працювала там, але у відповідь почула, що чоловік не відпускає її саму їхати, а з нею він не може поїхати, бо працює.

Ось так, моя донька, моя радість, просто покинула мене, і я лишилася сама і зовсім безпорадна.

Здоров’я погіршувалося, мене поклали в лікарню, два тижні ук0лів, таблет0к, і мені стало трошки краще, але допомога все-таки потрібна була. Знайома порадила мені одну жінку, їй було 35 років, мала сина 7 років, якраз шукала роботу, вона нещодавно розлучилася з чоловіком і їй з сином навіть не було, де жити. Тому я одразу до неї подзвонила, вона й погодилася. Я запропонувала, щоб вона допомагала мені по дому, а натомість вона з сином зможе жити у мене. Так і домовилися.

Чесно скажу, жінка ця була дуже хорошою, чимось навіть нагадувала мене і син був такий вихований джентльмен, хоч і не зі своєю дитиною, але старість моя проходила вже не одиноко. А донька жодного разу так і не приїхала, тільки іноді дзвонила по декілька хвилин, бо дзвінки за кордон дуже дорогі.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

14 + 3 =

Все найкраще віддавала своїй дочці, а вона тепер і приїхати до мене не хоче