Все повертається

Володимир стояв біля вікна у коридорі та нервово вистукував пальцями по підвіконню. Поряд, у лікарняній палаті, знаходилася його дружина Олена. Жінку буквально збирали по шматочках після автомобільної аварії. Водій мікроавтобуса втратив керування та на великій швидкості в’їхав у автобусну зупинку, де чекала на свій маршрут і Олена. Вона дивом залишилася жива. Лікарі розводили руками. Врятувати життя його дружині вдалося, але, навряд, вона знову буде ходити та, швидше за все, не зможе більше мати дітей…

Роздратування наростало все більше і більше. Скільки уже витрачено грошей… А скільки ще буде потрібно? Навіщо йому хвора жінка? Та ще й безплідна? Не потрібна йому така ноша!

– Володя, – почув схвильований голос за спиною. – Я примчався як тільки дізнався. Як Олена?

Максим, з яким Володимир дружив ще зі шкільних років, з надією пильно вдивлявся йому в очі, сподіваючись почути, що все не так страшно. Колись вони обидва закохалися в одну дівчину, але Олена вибрала Володимира. Максим же тихо відступив у сторону й більше ніколи не нагадував про своє нерозділене кохання.

– Ти ж її хотів? Можеш забирати, – процідив Володимир і пішов геть.

– Який же ти… – кинув йому вслід Максим, махнув рукою та поспішив до Олени.

Володимир більше до лікарні не повернувся. На наступний день подав документи на розлучення. Залучив усі зв’язки, щоб розв’язати питання якомога швидше. З Максимом після того вони зустрілися лише одного разу, коли той приїхав забрати речі Олени, яких було не так уже й багато.

Максим рік не відходив від Олени. Оббивав пороги найкращих лікарень. Не шкодував грошей. І сталося справжнє диво. Завдяки незламній вірі Максима, Олениної жаги до життя та, звичайно ж, титанічним зусиллям лікарів, жінка повністю одужала. Якщо фізичні травми вдалося подолати, то з психологічними набагато складніше. Не очікувала Олена від коханого чоловіка такої кривди. Та час лікує все. Поступово притупився нестерпимий біль від зради, а потім і майже зовсім змогла викинути Володимира із серця. Поряд був Максим. Підтримував, оберігав, захищав. Як же зараз Олена шкодувала, що колись зробила неправильний вибір та так його образила. Нічого, тепер вона будь-що спробує усе виправити, повернути Максиму усе, що він так самовіддано віддавав їй усі ці роки.

Невдовзі Максим та Олена одружилися. Через рік після того, попри застороги лікарів про стан здоров’я жінки, вона народила здорову двійню. Батьківському щастю не було меж. Назвали маленьких Арсеном та Мирославою. Лише після їх появи затягнулися, нарешті, душевні рани Олени. Вона, як могла, оповила своєю любов’ю чоловіка та діточок.

Максим та Олена дякували Богові за таке вистраждане щастя. Життя навчило їх цінувати любов, добро, вірність. Як могли, вони намагалися передати розуміння цих цінностей своїм дітям.

Арсен та Мирослава виросли швидко. Завжди були нерозлучними: за однією партою сиділи у школі, вступили до одного університету на ту ж спеціальність. Арсен – чорнявий, блакитноокий, атлетичної статури. Мирослава – русява, кароока, тендітна. Надзвичайно гарні вони завжди притягували до себе загальну увагу та на це зовсім не зважали.

Уже бувши дорослими Арсен та Мирослава попросили батьків розказати їм свою історію кохання.

– Це не зовсім радісна історія, – з тривогою глянув на дружину Максим.

– Діти повинні знати, – посміхнулася чоловікові Олена та накрила його долоню своєю.

Після довгої розповіді жінка полегшено зітхнула, скупа сльоза пробігла по її щоці.

– Це все уже давно позаду. Завдяки цьому ми змогли побудувати своє щастя, – пригорнув до себе дружину Максим.

Діти декілька хвилин сиділи мовчки. Скільки суперечливих емоцій вирували у їх очах. «Така» історія кохання батьків стала для них несподіваною. Першою зірвалася з місця Мирослава. За нею – Арсен. Міцно обійняли батьків.

– Таточку, я завжди знала, що ти у нас найкращий у світі. Ти наш супергерой! – не стримувала сліз Мирослава.

– Мамо, звідки у тобі скільки сили? Дякуємо тобі, що не здалася, що ти у нас є, – ніжно промовив Арсен.

– А той чоловік, – Мирослава не змогла вимовити ім’я Володимира. – Він навіть не знає, що втратив!

***

Володимир сидів у тіні розлого дубу та глибоко занурився у невеселі роздуми. Перед очима промайнуло майже все життя. Що далі? Після автомобільної аварії він потрапив зі складними травмами до лікарні. Як виявилося, гроші вирішують не все. Вердикт лікарів був як грім серед ясного неба – він більше не зможе ходити. От і все. Четверта дружина, молодша від нього на дванадцять років, відразу спакувала речі та подала на розлучення.

– Навіщо ти такий мені? Старий та ще й немічний? Я ж молода, красива. Десяток собі кращих знайду. – Кинула жорстокі слова чоловікові наостанок.

У трьох шлюбах (про Олену він згадувати не хотів) дітей йому Доля так і не подарувала. А він так хотів сина та донечку.

Мав майже все, до чого прагнув, гроші та статус, та в один момент, втративши здоров’я, зрозумів, що насправді не мав нічого… Де ж він помилився? Що пропустив, не помітив? Коли прийняв неправильне рішення?

Літнє безжальне сонце вже високо піднялося над горизонтом. Пора повертатися до палати. Скоро на процедури. Володимир поволі розвернув інвалідний візок та направився до лікарняного корпусу.

– Вам допомогти? – вивів його із задуми дзвінкий дівочий голосочок. Поряд стояла молода пара. Чорнявий, блакитноокий, атлетичної статури юнак та русява, кароока, тендітна дівчина. «Які ж тільки гарні», – подумав про себе Володимир.

– Я міг би й сам, але від допомоги не відмовлюся, – відповів Володимир та мимоволі замилувався незнайомою парою. – Мені до другого корпусу потрібно.

– Так нам по дорозі, – посміхнувся юнак та обережно покотив інвалідний візок по посипаній дрібним гравієм доріжці у потрібному напрямку.

– Ви давно тут на лікуванні, – як здалося Володимиру, щиро поцікавилася дівчина.

– Уже декілька тижнів. Через аварію все життя перевернулося, – промовив Володимир, сам не розуміючи, що спонукало його на такі одкровення з абсолютно незнайомими людьми. Від пари віяло таким теплом та душевною рівновагою, що хотілося затримати їх біля себе подовше. – Лікарі сказали, що назавжди в інвалідному візку залишуся. Ніколи не думав, що буду нікому не потрібен.

– Не може такого бути! Ви будь-що не втрачайте надію і тоді обов’язково одужаєте! – Відгукнулася на його скарги дівчина. – От наша мама також ще у молодості потрапила в аварію. Навіть власний чоловік, справжній нелюд, вважав її безнадійною та покинув саму на лікарняному ліжку. А от наш батько не здався. Він її на ноги поставив. До речі, ми зараз саме до мами ідемо. Вона тут на профілактичному огляді була. О! Он вони з татом ідуть.

Дівчина радісно поспішила до гарної немолодої вже пари, яка тримаючись за руки неспішно прямувала їм назустріч. Це були Максим та Олена. Володимир і сам не зрозумів, що зараз відчував: здивування, злість, заздрість, невіра, розпач, безнадія…

– Здрастуй, Володимире. Давно не бачилися, – спокійно привіталася Олена.

Болюче усвідомлення безжально накрило Володимира. Так ось де він помилився, ось що пропустив, не помітив, ось коли прийняв неправильне рішення. То це про нього, про нелюда, говорила нещодавно дівчина…

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

1 × one =

Все повертається