Втекла від постійних знущань

Любу я знаю давно. Росли разом, жили по сусідству, ходили в один клас. Я на весіллі в неї гуляла – заміж Люба вийшла рано, так і залишились з чоловіком жити в сусідній квартирі. За два роки народила хлопчика, назвала так дивно для того часу – Міланом.

Тільки от чоловік у неї з часом зіпсувався. Пити почав, а згодом у в’язницю попав, одні кажуть – за розбій, інші – за крадіжку. Ми з Любою, хоч і товаришували, але цю тему ніколи не підіймали. Вона чекала чоловіка з в’язниці, але так і не дочекалась – сказали, повісився.

Той рік був для Люби особливо тяжким. Вона майже не виходила з дому, тільки на роботу й по хліб. Я старалась не докучати їй своїми розмовами, адже розуміла, що має пройти час… І час проходив.

Та одного разу Люба сама прийшла до мене.

– Я до тебе по справі, – почала вона з порога, – я переїжджаю й хочу речі свої роздати. Зайди до мене ввечері, можливо, собі щось підбереш – у нас же один розмір.

Я допитуватись не стала, але ввечері все ж прийшла. Там мені Люба все й розказала. Вона, виявляється, уже кілька місяців на сайті знайомств спілкується з одним арабом, а недавно він її заміж покликав. А вона й погодилась.

– А син? – питаю – З батьками залишиш? Мілану ж скоро чотирнадцять.

– Та ні, він мене з сином покликав. Каже, що виховуватиме його, як рідного. Тільки є одна умова – мені треба прийняти іслам.

Я подивилась на Любу. Ще зовсім молода жінка, симпатична. Зовсім не могла уявити її в хіджабі.

– Ти, Любцю, дзвони, хоч деколи, – кажу. – воно ж на чужині буде нелегко.

– Та все буде добре, я впевнена, – Люба посміхнулася, – але дзвонити буду.

І свою обіцянку подруга виконала. Дзвонила часто по відеозв’язку, квартиру свою показувала – дорого-багато. Тільки погляд у неї змінився, став якимсь ще глибшим.

– А син як? – Питаю.

– Йому все подобається, – каже подруга, але погляд відводить в сторону.

Та з часом спілкування з подругою зійшло нанівець. Вона не відповідала на мої дзвінки, тільки писала, що не може говорити – чоловікові не подобається, що вона ще з кимось спілкується, окрім нього. Та якось Люба сама мені подзвонила. Щоправда, була вона в хіджабі.

Зніми, – кажу, – хоч в обличчя тобі подивлюсь.

Коли подруга зняла, я побачила величезний синець під оком.

– Любо, він що тебе вдарив? – злякалась я.

– Та ні-ні, це я вдарилась, – сказала подруга, але я, чомусь, їй не повірила.

Це був останній раз, коли ми з нею зідзвонювались. З того часу Люба на звязок не виходила.

За кілька місяців, виходячи з квартири, я побачила, як хтось відкриває сусідську. Це була не мама Люби, тому мене це налякало.

– Ану, відійдіть від дверей, бо поліцію викличу, – крикнула я на жінку.

Вона повернулась і я мало не впала – це була Люба. Вона схудла на половину, змінила колір волосся, та навіть яскравий макіяж не зміг приховати біль в її очах.

– А сина ти чому не взяла з собою? – запитала я коли після довгих обіймів ми нарешті подивились одна на одну. І тут Люба розридалась – Мілан покінчив з собою, адже не витримав постійних побоїв вітчима. Тоді, вбита горем Люба, й сама вирішила не терпіти знущань, а втекти від чоловіка-тирана.

– І правильно зробила, Любцю, – я витерла сльози й обняла подругу, яка стільки всього пережила.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

12 + two =

Втекла від постійних знущань