Взяла онуків до себе, бо синові вони не потрібні

Після смерті моєї невістки я практично переїхала до сина Дмитра. Шкода його, він багато натерпівся. Й онуків шкода. Назару було одинадцять, а Вітусі тільки сім. Діти ще зовсім маленькі, тому я, як могла. Намагалась замінити онукам маму.

Син весь час пропадав на роботі – йому так легше пережити горе. А я вдома з дітьми. Приберу, приготую. Віту в школу завести-забрати. А на вихідні додому їздила, бо ж чоловікові теж треба увагу приділити.

Так ми й прожили три роки. Я – на дві сім’ї. З роботи мусила піти, бо повністю присвятила себе синові і його дітям.

Час вміє лікувати. Я помітила, що Дмитро все рідше ходить вбитий горем. По вечорах він почав кудись пропадати. Він нього пахнуло парфумами. Пройшло три роки після смерті невістки, тому я була рада, що син почав потроху відходити.

Та якось ввечері син повернувся не один.

Разом з ним стояла струнка блондинка. Намальована, у рваних джинсах та відвертому топі. На вигляд, з тих дівчат, яких матері в останню чергу хочуть бачити в ролі своєї невістки.

– Це Марина. – Представив мені син свою супутницю. – Ми з нею вже два місяці зустрічаємось й хочемо жити разом.

Діватись мені було нікуди. Наступного дня я забрала свої речі, звільнивши місце для нової невістки.

– Тільки дітей мені не ображайте. – Сказала я синові, очікуючи автобус. – Вони Марині ж нерідні…

Це Дмитра роздратувало.

– Марина, мамо, – син нервово поглядав на годинник, – дітей моїх любить. Я впевнений, що вона буде їм хорошою матір’ю. А зараз, вибач, я мушу бігти – мушу Марину з роботи зустріти.

Син поцілував мене й перебіг дорогу.

Пройшло ще два місяці. Мені подзвонив Дмитро.

– Мамо, слухай, – син почав якось нервово, – тут така справа: можна привезти дітей до тебе?

Дмитро часто привозив до мене онуків, тому я зраділа.

– Звичайно! На цілі канікули?

Назавжди. – Сказав Дмитро.

Ввечері діти з речами були в мене. Я була рада й розчарована одночасно. Рада тому, що зможу більше часу проводити з любими онуками, а розчарована, що вони раптом стали непотрібні своєму батькові.

– Розумієш, мамо, – син потупив погляд, – Марина не дуже хоче, щоб ми жили разом. Їй затяжко. Вона ще й вагітна. Тому… вибач… Якось так…

Син зітхнув, а я заплакала.

– Нічого, синку, я їх буду виховувати… Куди діватись?

Діти живуть у мене вже півроку. Їм у нас подобається, в новій школі прийняли їх добре. Ми з чоловіком намагаємось дати їм все необхідне, щоб онуки не відчували себе в чомусь обділеними.

Син деколи дзвонить, але майже не приїжджає.

– Марина не може довго бути сама, – виправдовується Дмитро.

– Розумію, сину, – кажу я, ковтаючи сльози.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

four × 4 =

Взяла онуків до себе, бо синові вони не потрібні