Я був зворушений, що онучка часто цікавиться моїм самопочуттям допоки не зрозумів, що вона не хоче, щоб я жив разом із ними. На мій день народження Марічка разом з хлопцем подарували ключі від старого будинку у селі. Мене виселяли з моєї ж квартири.

Це був мій 71-й рік життя і я зустрічав свято в родинному колі. З молоду я не любив самотність, тож завжди оточував себе друзями, родичами, жінкою та дітьми. На старості років, коли дружини не стало, а діти вже мали власні сім’ї, дуже сумував.

Та ось онука Марія вже стала такою дорослою, що жила разом з хлопцем в орендованій кімнаті. Я обурився: «Як це? знімати кімнату в чужих людей та мешкати з ними пліч-о-пліч? А я та моя 3-кімнатна нащо?» Онучка з радістю погодилася жити зі мною, адже, звісно, я не брав жодних коштів за оренду чи комуналку. У мене є гроші і я завжди звик ділитися, аби було з ким та для кого жити. Тож, сумісне проживання для мене стало ледь не сенсом мого вже немолодого життя.

Проживаючи разом, я не набридав своєю присутністю. Навпаки, часто від’їжджав на дачу з ночівлею. Іноді ходив риболовлю з друзями. Тож вважав, що у дітей було достатньо часу провести його разом. Все життя я боявся комусь заважати, та виявилося, мій острах став дійсністю.

На своє 71-річчя я запросив дітей. Онучка допомогла мені приготуватися до свята, здавалося, їй було добре у моїй компанії. У теплому родинному колі ми зустрічали черговий день народження. Я із задоволенням слухав тости та побажання, і коли черга дійшла до онучки, вона почала сильно хвилюватися. Хлопець Марічки щось діставав з кишені, поки дівчина говорила вітальну промову.

“Ми вирішили дещо подарувати. Останнім часом ти, дідусю надто втомлений. Ми з Андрієм подумали, раптом ти від міста втомився. Ці авто та метушня дійсно не дуже-то й гарно впливають на самопочуття. Тож, ми вирішили подарувати можливість відпочити. За квартиру не хвилюйся, ми доглянемо”, – сказала онучка.

Після цих слів хлопець Марічки простягнув якийсь ключ. Як потім виявилося, від будинку в селі за 30 кілометрів від міста. Він дістався хлопцю в спадок від бабусі.

Мій син Іван, батько Марії, сидів непорушно. Він був приголомшений таким дарунком, як і усі присутні.

“У сенсі, ключ? Щось не зрозумів. Ви типу вирішили дідуся в село, а самі тут господарювати?“, – обурено запитав Іван.

Марічка намагалася запевнити, що хвилюється за мене, але ніхто у її слова не повірив. Для мене переїхати до села було чимось страшним, адже я усе життя прожив у місті й маю безліч тут друзів. І хоч мені й 71 рік, та я ще хочу зустрічатися з рідними, гуляти у місцевому парку, ходити до магазинів, кафе, відвідувати театри. Мої діти це чудово розуміли, а ось Марічка… Вона ще надто молода. Івану було дуже соромно, він попросив вибачення десь разів десять за вечір. Марічка з Андрієм на наступний день з’їхали від мене. Вони зі мною не розмовляли чи то від образи, чи то від сорому.

Онука почала винаймати квартиру, я засмутився, що так і не зміг забезпечити комфортне проживання молодих зі мною під одним дахом.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

fourteen + 7 =

Я був зворушений, що онучка часто цікавиться моїм самопочуттям допоки не зрозумів, що вона не хоче, щоб я жив разом із ними. На мій день народження Марічка разом з хлопцем подарували ключі від старого будинку у селі. Мене виселяли з моєї ж квартири.