Сьогодні моя донька Христина ходила знайомитись з батьками свого коханого Руслана. Це був хороший хлопець, з гарними манерами й правильним поглядом на життя. Було помітно, що вони кохають одне одного. Виходячи з дому донька сяяла від щастя. Та повернувшись за три години її настрій був геть іншим.
— Я ненавиджу тебе! – ще з порогу вигукнула вона і по моєму тілу пробігли мурахи.
Відійшовши від шоку я попрямувала в кімнату доньки. Христя лежала і плакала гіркими сльозами.
— Що сталося? Чому ти плачеш? – одразу спитала її я. Та відповідь Христини стала для мене не менш разючою.
— Це ти винна у всьому! Його батьки назвали тебе гулящою нарkоманкою. Вони чітко дали мені зрозуміти, що я не пара Руслану з таким корінням! А Руслану взагалі наказали й близько до мене не підходити.
Я відчула, як жар охопив все моє тіло, серце виривалось з грудей, немов пташка з клітки. Тремтячим голосом, я тихенько спитала:
— Невже Руслан прислухався до батьків?
Христя продовжуючи плакати, схлипуючи відповіла:
— Не знаю. Він провів мене, а потім промовив, що подзвонить. Та я не впевнена.
Я намагаючись розрадити донечку, пояснила, що в житті іноді трапляються такі ситуації, про які дуже шкодуєш. Ми робимо багато помилок, особливо коли молоді, й на жаль від цього нікуди не втечеш. Я не думала тоді, що за мої гріхи, страждатиме моя дитина.
— Вибач, Христинко. Якби ж я могла повернути час назад. Я б все віддала, щоб це змінити і не вчиняти тих помилок. Думаю Руслан прийме правильне рішення і житиме власним розумом, а не нав’язаною батьками думкою.
В 90-х життя було насичене. На цей період припав переломний момент, в моду ввійшли яскраві речі, тимчасові стосунки та й взагалі багато, що змінилося. Тому моя юність теж пройшла бурхливо. Я була вродливою, незважаючи на всю ту косметику на обличчі, бо в той час це було фішкою. Завжди зависала в шумних компаніях з сигаретами, алкоголем. Нарkотики теж не були виключенням. Вдома могла взагалі не ночувати. Тоді мені здавалось ї, зо я доросла й самостійна.
Хоча друзі розбіглись хто куди ( то батьки вгамували, то самі вирішили зупинитись), я вже не могла взяти себе в руки. Душа вимагала свята. Шукала друзів подібних собі, а посиденьки в кафе замінила чужими, брудними квартирами чи під’їздами. Це ще добре, що не завагітніла. Я була в такому стані, що не дуже розбірливо обирала партнерів для стосунків.
І ось, коли я прокинулась в невідомому для мене місці, лежачи на підлозі, а навколо купа шприців і задурманених людей , серед яких знала одного чи двох, я зрозуміла, що це вже остання стадія. У ванній довго намагаючись прийти до тями, вмивала обличчя крижаною водою. Глянувши в дзеркало, я не впізнала себе. На мене дивилась стара й огидна жінка. Не роздумуючи я поспішила покинути це місце і почула за спиною слова сусідки:
Спокою від вас немає, нарkомани! Вештаєтесь тут цілими днями ніхто ради з вами не може дати!
Після цього, я одразу направилась в нарkологічний центр закритого типу, де й почала лікування. Завдяки моєму бажанню вилікуватись, я змогла там просидіти весь потрібний час, адже на вулицю нас не випускали, та й екземпляри попадались ще гірші, аніж я. Навіть згадувати не хочеться.
Почати все з чистого аркуша було не так вже й легко. Навіть у великому селі всі все знали одне про одного. З роботою теж не клеїлось. Все підштовхувало знову забутися в дурмані, та я стримувала себе. Згодом щастя мені посміхнулось, я знайшла роботу і навіть чоловіка. За іронією долі, Іван після неодноразових потикань його друзів про моє минуле, вирішив покинути мене і одного ранку просто тихенько пішов. Та він залишив мені дещо цінне — донечку Христинку.
Від того часу вже багато змінилося. З мого теперішнього вигляду ніхто б не сказав, що колись я була інша. Тепер я доглянута і стараюсь постійно стежити за собою. Моя Христина ніколи не бачила мене з сигаретою в руці чи ,прости Господи, з шприцом. Та деяким людям, як от Руслановим батькам, я надовго залишилась в пам’яті такою непутящою. От тільки ніяк не можу збагнути навіщо було цей бруд виливати на бідну дівчинку.
А в Русланові, я таки не помилилась. Через декілька днів він прийшов до нас додому і розповів, що після довгої суперечки дуже сильно посварився з батьками, позаяк не схвалював осуду в мій бік, та в бік Христинки. Він часто приходив до нас, тому знав якою я була тепер. А потім попросив дозволити залишитись у нас і пожити деякий час. Звісно я не могла заперечити і погодилась, проте з умовою, що вони з Христиною не накоять дурниць. Діти переглянулись, посміхнулися і кивнули головами в знак згоди.
Тай весілля було не за горами. Через два роки я бачила доню у весільному платті, милувалася і плакала від щастя. З часом, особливо після народження онучки Софійки, наладились стосунки й зі сватами.
Послухайте мене! Перш ніж щось зробити, подумайте декілька разів. Ваші вчинки впливають на вашу долю і долю ваших близьких. Недаремно наші бабусі наголошували, що гідність треба берегти замолоду! Не калічте життя рідних та й власне свої теж!
