Моїй красуні Лізі уже чотирнадцять. Щодня, дивлячись на неї, я не уявляю, яким було б моє життя без доньки. Та були часи, коли я так не думала. Скажу більше, народивши Лізу, я її відверто ненавиділа.
З Олегом, батьком Лізи я познайомилась, ще сама бувши дитиною. Мені щойно виповнилось шістнадцять, я вирвалась з-під батьківської опіки й думала, що сама здатна будувати своє життя.
Обіцянкам Олега взяти мене заміж я вірила без жодного сумніву. «Ти народиш мені трьох дітей, не менше», – любив повторювати мій хлопець.
Тому, коли я дізналась, що вагітна, то й подумати не могла, що його ця звістка не втішить, а навпаки.
«Ти що собі придумала? – кричав мені Олег, – заміж захотіла? Та якби я брав заміж усіх, хто хочуть від мене дітей, то у мене був би гарем! От і думай тепер, що робити зі своєю дитиною!»
«Зі свою дитиною»! Він навіть не назвав її «нашою». В той момент я зрозуміла, якою дурною і довірливою була весь цей час! Та змінити нічого було не можна! А8орт робити було пізно, тому доводилось народжувати.
Молода, вагітна й самотня, я, під докірливі погляди усіх знайомих, відправилась народжувати дитину, яку наперед не любила.
«Вона зіпсувала мені життя! – Кричала я! – Я не хочу бути її матір’ю!»
Пологи були тяжкими, не тільки фізично, а й морально. Я розуміла, що у шістнадцять стала матір’ю-одиначкою і всі мої мрії про освіту, кар’єру й щасливу родину в один момент розвіялись, наче попіл…
На третій день після пологів, день виписки, я зайшла в кабінет лікаря і сказала, що хочу залишити немовля тут.
«Можливо, знайдеться якась сім’я, яка захоче взяти її до себе», – сказала я і вийшла, боячись осудливого погляду старого лікаря.
За півгодини він зайшов у мою палату.
– Хочу поговорити з тобою, дитинко, – лагідно сказав дідусь, по-батьківськи обнявши мене за плечі, – я розумію, як тобі зараз важко. І не осуджую тебе. Хтозна як би я вчинив на твоєму місці. Але… подивись на цю крихітку, – він підійшов, до ліжечка доньки, – її набагато тяжче, ніж тобі. Вона тільки прийшла у цей світ, в якому уже нікому не потрібна.
Лікар зітхнув.
– Вона не потрібна своєму батькові, вона непотрібна тобі. Звичайно, зайдуться люди, які будуть її любити як власну доньку, але вона завжди відчуватиме, що десь по світу ходить її рідна людина. Й ти це відчуватимеш. За кілька років, з нею чи без, ти обов’язково станеш на ноги, вийдеш заміж і захочеш завести дітей, але глибоко в душі ти знатимеш, що у тебе є ще одна дитина. Ти згадуватимеш про неї, коли лягатимеш спати, будеш повертатись на дитячий крик на вулиці й плакатимеш від розуміння того що час повернути назад не можна. А зараз у тебе є можливість не допустити цього. Подумай ще раз, дитинко, добре подумай!
Я стояла, заливаючись сльозами. А потім підійшла до колисочки й, вперше по своїй волі, взяла доньку на руки. Витираючи сльози, я прошепотіла:
– Я ніколи тебе не залишу.
Коли ми, щасливі, їхали додому з вікна нам махав сивий лікар. В той момент він здався мені схожим на ангела.
