Я щодня ношу сережки з діамантами, сплю на шовкових простирадлах і п’ю зранку воду з лимоном із кришталевих фужерів

Мама виховувала мене сама. Батька свого я не знала, тому більше потурбуватись про мене не було кому. Мама працювала на двох роботах: вдень мила підлоги у моїй школі, а вночі підробляла санітаркою на приймальному відділенні в лікарні. Все життя в косинці, із швабрами-ганчірками.

Інколи, йдучи шкільним коридором, я відверталась від матері, яка мила підлогу – мені було соромно перед однокласниками, що я донька прибиральниці. Мама, здається, все розуміла, але ніколи нічого мені про це не говорила.

Два роки тому мами не стало. Стоячи біля могили, я щиро шкодувала про ті моменти, коли не приділяла мамі достатньо уваги. Саме тоді я зрозуміла, що так мало знала про найдорожчу людину.

Після похорон я зайшла в маленьку квартиру, де пройшло моє дитинство. Почала перебирати мамині речі – так я намагалась освіжити спогади про неї. Та у шафі, окрім кількох поношених сукенок, куплених мамою на ринку, я знайшла чималу картонну коробку.

Вона виявилась наглухо заклеєна скотчем. Я взяла ножиці й розпакувала. У коробці виявилось кілька комплектів дорогої шовкової постільної білизни. На той час це добро коштувало цілий маєток. Під пакунками із постіллю був запакований кришталевий набір фужерів – теж недешевих. А під ними – маленька велюрова коробочка, а у ній – золоті сережки із діамантами! Оце так!

А під коробочкою я знайшла складений навпіл пожовтілий аркуш. Там маминим почерком було написано: «Дорога донечко! Я сподіваюсь, що ти знайшла цю коробку. Тут усе, що мені довелось скопити за життя. Це – твоє придане. Вибач, що не змогла зібрати нічого ціннішого, сама розумієш, часи були нелегкі, тому це – все, що я склала для тебе. Думаю, що ти маєш право знати про свого батька, тому я залишила тобі єдину фотографію з ним. Звати його Василь. Ми зустрічались, коли були молодими. Та коли він дізнався, що я вагітна – відмовився від тебе, тому мені довелось переїхати в інше місто. Ось так. Тому ти була для мене єдиним сенсом існування. Дякую, тобі донечко, що ти у мене є. З любов’ю, мама.»

У мене полились сльози.

В аркуш була загорнута фотографія, на якій молодий симпатичний чоловік обіймає струнку темноволосу красуню. Не одразу, але я впізнала в ній свою маму. Вона у мене, виявляється, була такою гарною. Шкода, що я ніколи не помічала красу у її втомлених очах, туго заплетеній косі, мозолистих руках.

А мама все життя присвятила мені! Ще й відмовляла собі у всьому, щоб скласти мені це придане!

Я не могла зупинитись і плакала вголос.

«Мамо, ти складала це все для мене», – шепотіла я.

В той момент я зрозуміла, що треба цінувати рідних і…жити… просто жити, не відкладаючи нічого на потім!

Пройшло два роки від смерті мами, а я щодня ношу сережки з діамантами, сплю на шовкових простирадлах і п’ю зранку воду з лимоном із кришталевих фужерів! Думаю, це найкраще, що можна зробити із маминим приданим!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

one × 1 =

Я щодня ношу сережки з діамантами, сплю на шовкових простирадлах і п’ю зранку воду з лимоном із кришталевих фужерів