Я усиновив сина своєї дружини

Моє життя спокійне і тихе. Ми з дружиною живемо у затишному передмісті, де всі одне одного знають. Я люблю своє життя, свою роботу – я майстер з виготовлення дерев’яних меблів. Це моя власна справа, досить прибуткова, аби двічі на рік літати в Пхукет і ніжитися на сонці. 

Єдине, що я б хотів змінити в своєму житті – відсутність дітей. Я бездітний, і шансів стати батьком у мене нема. Це боляче, і я довгий час не міг прийняти той факт, що ніхто ніколи не назве мене татом і що я нікого не вчитиму кататись на велосипеді.

Але у долі є почуття гумору, а шляхи Господні непередбачувані, проте добре сплановані. 

Все почалось з одного запрошення. Мій друг, працівник відділу соціального захисту, запропонував мені провести майстер-клас для вихованців дитячого будинку. Цей заклад знаходився в годині їзди, і я саме мав вільний день. Швидко зібравши інструменти та матеріали, я сів у авто, увімкнув свою улюблену радіостанцію, і поїхав. Як виявилось, ця поїздка назавжди змінить мене.

Дитячий будинок немов зійшов зі сторінок книжки про Олівера Твіста- дерев’яний, з гостроверхим дахом, величезними округлими вікнами та тінистим подвір’ям, на якому вже юрмились діти. Вони були звичайними безтурботними дітьми на вигляд, хоч кожен з них бачив багато болю.

Та я не хотів думати про сумне. На меті я мав лише подарувати дітям один щасливий день

До вечора ми гуртом робили дерев’яні полички для книжок. Я без кінця розповідав історії про океан, величезних скатів та акул, про дивовижних  тропічних тварин, яких бачив, і про те, як на мене плюнув верблюд. Діти реготали, і їх сміх був таким чудовим, ніби лунали тисячі дзвіночків. Та один з тих  голосів засів у моїй голові, і дивним теплом звучав у моєму серці. 

Цього хлопчика звали Сашком. Йому було 5 років, він мав великі карі очі, обрамлені довгими віями, дрібний носик і чорне, як смола,густе  волосся. Це обличчя видавалося мені таким знайомим і рідним. Тому після закінчення майстер-класу я підійшов до однієї з вчителів, щоб розпитати про Сашка.

У нього була сумна історія. Мати покинула його одразу після народження, підкинула у “вікно життя” обласного пологового, немов зозуля. Хлопчик ніколи не бачив батьків і все життя провів у притулку.

Дорогою додому я думав про Сашка. Я так мріяв мати дитину, а хтось просто віддав свою крихітку, свого маленького хлопчика, немов цуценя. Як дивно влаштований світ. 

З того часу я щотижня відвідував Сашка – привозив йому книжки, іграшки та солодощі. Найбільше він полюбив лего, і мав вже їх штук 7. І ось я обирав восьму коробку у відділі іграшок, вагаючись між пожежною частиною і піцерією, як хтось позаду гукнув мене. Це була моя дружина. Вона здивовано дивилась на мене, тримаючи в руках кошик з продуктами.

– Що ти тут робиш? – спитала вона.

Я б міг збрехати щось про подарунок племіннику, але щойно я розтулив рота, як виклав всю правду. Дружина була в заціпенінні, а коли я назвав прізвище хлопчика, вона стала білою, мов полотно.  

 Сонячний – таке прізвище запам’ятається, і трапляється не часто. Принаймні я не чув такого раніше. Але моя дружина чула. Сидячи в машині на парковці, вона, заливаючись слізьми, розповіла мені про те, як завагітніла, як соромилася цього і приховувала від рідних, і як переїхала за 400 кілометрів, аби народити і віддати дитину. Вона не знала, що дитина залишилась тут, і всі ці роки була так близько.

– Я так шкодувала. І те, що ми не можемо мати дітей, я вважала карою за свій гріх. – сказала вона, схлипуючи. 

– Заберемо нашого сина додому. – відповів я.

Минуло вже два щасливих роки з того дня на парковці. Сашко бачив великого ската, а мавпа їла банан просто у нього з руки. 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

12 − 6 =

Я усиновив сина своєї дружини