Я виховував доньку один. Дружина пішла з дому, коли Іванці було тільки десять. Сказала, що їй набрид побут і якщо вона залишиться ще хоч на день, то з’їде з глузду. Напевно, сімейне життя виявилося для неї непосильною ношею, до якої вона була неготова.

Ми одружились коли Вірі було сімнадцять. Вона тільки закінчила школу й сама була ще зовсім дитиною. Щоправда, я думав, що шлюб зможе перетворити її на дорослу жінку, але, як виявилось, помилявся.

З кожним роком нашого сімейного життя, дружина ставала все більш похмурою. Навіть наша маленька донька не змогла розбудити в ній материнських почуттів. Уся турбота про дитину й ведення домашнього господарства лягло на мої плечі.

Коли дружина йшла з дому, вона навіть не повернулась, щоб востаннє поцілувати доньку, яка спала… Вона просто склала свій одяг у валізу й пішла.

– Де ти житимеш? – Спокійно запитав я, розуміючи, що вмовити її лишитись – безглуздо.

– Поживу у своїх колишніх друзів. А там видно буде, – сказала вона й вийшла, розчинившись в густій нічній пітьмі.

Пройшло понад шість років до того моменту, поки я зміг оговтатись від такого вчинку дружини. Моя донька, Іванка, була підлітком, коли я зустрів Ларису – милу та спокійну жінку, яка стала мені справжньою дружиною, а доньці змогла замінити маму.

Ми стали справжньою сім’єю, тією, про яку я завжди мріяв. Я уже й забув про те, як це добре, коли вдома тебе чекає смачна гаряча вечеря й попраний одяг.

Іванка теж полюбила Ларису й змогла побудувати з нею теплі стосунки.

Та одного разу на порозі з’явилась Віра. Вона виглядала значно старше своїх років, очевидно, що розгульний спосіб життя давав про себе знати. В той момент двері відчинила Іванка.

– Ви хто? – Запитала донька.

– Ти не впізнаєш мене, доню? Це я – твоя мама.

Дівчинка заперечно похитала головою.

– Моя мама на кухні, готує вечерю.

– Але ж… – Віра не могла підібрати слів, – я твоя рідна мама.

Та Іванка закрила перед нею двері.

– Доню, хто це був? – Запитала Лариса, яка саме вийшла із кухні.

– Та ходять тут різні… ЧУЖІ… – сказала донька й додала, – ходімо вже вечеряти, МАМО!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

six − 3 =

Я виховував доньку один. Дружина пішла з дому, коли Іванці було тільки десять. Сказала, що їй набрид побут і якщо вона залишиться ще хоч на день, то з’їде з глузду. Напевно, сімейне життя виявилося для неї непосильною ношею, до якої вона була неготова.