Женя дивився на мене з іронічною посмішкою.
– Ти хочеш йти в цій сукні?
– А що? – я крутилась перед дзеркалом у новій мінісукні, яку мені привезла тітка з Італії.
– Ти ж в ній виглядаєш, наче сарделька. – Женя засміявся й окинув мене оцінюючим поглядом. – Перевдягнись, бо я так з тобою нікуди не піду. Й, взагалі, ти так розтовстіла. Ти не намагалась менше їсти? Бо якщо ти й далі нічого не робитимеш зі своєю фігурою, нам доведеться перестати зустрічатись. Чи ти думаєш, що це приємно, коли твоя дівчина схожа на корову?
Женя вийшов з кімнати. А я залишилась сидіти в мінісукні. Я так сподівалась, що мій новий наряд сподобається Жені. Він завжди з таким захопленням дивився на дівчат в міні, коли вони проходили повз. На мене він ніколи так не дивився. Принаймні останніх два роки…
Ми почали зустрічатись ще в шостому класі. Тоді я була доволі стрункою дівчинкою. Але два роки тому я тяжко перехворіла й від вживання гормональних препаратів моя вага збільшилась вдвоє. Я нічого не могла з цим подіяти! Й бігати намагалась зранку перед заняттями, й на дієтах сиділа – нічого не допомагало! А мій хлопець замість того, щоб підтримати мене, ніколи не втрачав нагоди штрикнути з приводу зайвої ваги! Женя вже не раз погрожував, що якщо я не схудну – він мене кине.
– А лице своє ти бачила? – деколи говорив мені хлопець. – У тебе ж прищі! Невже ти не думаєш з цим нічого робити? Мені соромно з тобою кудись виходити!
Щодня моя самооцінка падала все більше. Наші зустрічі з Женею замість романтичних побачень перетворились на обговорення моїх недоліків. Він абсолютно не підбираючи слів, критикував мою зовнішність, манеру вдягатись та розумові здібності.
– Ти що, зовсім дурна? – якось сказав він мені, коли я попросила його допомоги із підготовкою до екзамену з фізики. Жені добре давались точні науки, а мені гуманітарні. – Ти не розумієш елементарних речей! І що я в тобі знайшов?!
Він вчергове розізлився й перейшов на крик.
– Знаєш, ти добряче мені набридла! Ми більше не будемо бачитись. Ти, крім того, що тупа, так ще й виглядаєш, як опудало. Мені навіть цілувати тебе не хочеться, не кажучи вже про щось більше. З мене досить!
Він грюкнув дверима і пішов… Назавжди.
А я залишилась сидіти з підручником з фізиці й сльозами на очах…
Але все, що стається або не стається – до кращого…
З того дня, коли Женя мене покинув я стала кардинально змінювати своє життя. Покинула технічний виш, в який поступила, аби навчатись поряд із Женею й почала готуватись до вступних іспитів на факультет іноземних мов. Мені завжди подобалась англійська.
З того злощасного вечора я винесла важливі уроки й вирішила, що ніхто й ніколи більше не зможе критикувати мою зовнішність. Я змінила своє харчування, почала серйозно займатись спортом. Цього разу не для того, аби догодити хлопцеві, а для себе.
Пройшло десять років. Я, успішний перекладач, щаслива дружина й мама двох діток зі спортивною фігурою, під’їжджаю на автозаправку. Сьогодні в мене вечеря з чоловіком в ресторані, тому я спішу, аби встигнути заїхати в салон на зачіску.
Та раптом мене хтось кличе. Повертаюсь. Переді мною стоїть чоловік в окулярах. Лисуватий, повненький – словом, я б ніколи не звернула на нього увагу, якби він мене не покликав. Але звідки мене знає працівник заправки? Я тут вперше.
– Ти мене не впізнаєш? – чоловік дивиться мені прямо в очі.
Я розгубилась.
– Вибачте, але ні. Ми з вами раніше ніде не могли зустрічатись. Я вперше у вас заправляюсь, тому…
– Я Женя… – перебив мене чоловік, – ну, Женя… Ти зрозуміла…
В мене очі на лоб полізли.
– Женя?! Не може бути!
З атлетичного красеня, який колись розбив мені серце не залишилось нічого. Абсолютно. Я дивилась на нього й не розуміла, як цей лисуватий працівник заправки зміг колись змусити мене плакати щоночі. Але потім я зрозуміла.
– Дякую, Женя! – всміхнулась я.
Чоловік здивувався.
– За що?
– За те, що покинув мене тоді. Це було найкраще, що ти зміг для мене зробити.
Чоловік зам’явся.
– У мене через двадцять хвилин закінчується зміна. Може, почекаєш, кави вип’ємо? У нас на заправці добре варять. Й пиріжки тут смачні.
Я засміялась.
– Та ні, дякую, ми з чоловіком ввечері йдемо в ресторан, не хочу собі апетит псувати. А ти б, Женю, не дуже налягав на пиріжки – он який собі живіт від’їв. – Сказала я й сіла за кермо.
Від’їжджаючи я поглянула в дзеркало. Женя продовжував стояти, проводжаючи мене поглядом. Насправді я не хотіла йому мститись, це зробив час.
