Бути холостяком цікаво, коли тобі до тридцяти, потім відчуваєш на собі величезний тиск. І тиснуть на тебе геть не родичі, чи друзі, а якісь твої внутрішні переконання. Всі довкола мають дружин та дітей, зустрічають сімейні свята разом, а ти самотньо готуєш вечерю та дивишся черговий футбольний матч. Мрійливе для одружених «вільне» життя мені так набридло, що я почав наполегливо шукати майбутню дружину. Якось я зустрів нову сусідку Олену, жінка самостійно виховувала 12-річну доньку. Вона була дещо старше за мене, але різниця у віці було непомітною.
Ми познайомилися випадково, чекали на одного електрика. Проблеми з електроенергією чомусь часто траплялись саме у наших квартирах, тож спільна проблема нас зблизила. Десь за місяць знайомства я запросив Олену додому на вечерю. Жінка завітала в гості разом з донькою Анею.
Дівчинці-підлітку було не цікаво й вона не соромилася демонструвати свій настрій. Я й сам здивувався, що Олена захотіла прийти зі своєю дитиною, але розумів – жінка побоюється свого статусу матері-одиначки.
Я робив все можливе аби Олена та Аня почували себе комфортно та не сумували. Щотижня ми ходили в кіно, улюблене кафе, а на вихідних їздили за місто.
Після трьох місяців зустрічань я запропонував Олені переїхати до мене. Я жив у трикімнатній, тому місця всім вистачить. Жінка дуже зраділа моїй пропозиції, адже ділила з донькою одну кімнату. Спочатку мені було дещо незвично жити не на самоті, окрім цього я переймався за дівчат. Перший тиждень я робив усю хатню роботу та встигав працювати. Олена ж взяла відпустку аби адаптуватися до нових умов. Якось я повернувся з роботи та побачив, що вдома так ніхто окрім мене й не прибирає. Я мовчки поринув у побутові справи, але запитав Олену, чи не приготувала вона чогось на вечерю.
«Та якось про це не думала, ти ж звиклий до побуту… У тебе чудово виходить», – відмовила Олена.
Я був здивований, що жінці, яка виховує дитину, не спало на думку хоча б для неї чогось приготувати. Зі своєї кімнати вийшла Аня та запитала:«Ну, що йдемо до ресторану, як ти й казала?»
-То ви вирішили все за мене? Чому ж ви хоч не підлогу не прибрали? Ви ж вдома цілий день, – я був надзвичайно розлючений.
– Ти собі хатніх працівниць найняв, чи що? Мамо, я не збираюся тут нічого прибирати! – голосно стверджувала дівчина.
Того вечора ми нікуди не пішли та залишилися без вечері. Жоден не хотів піти на зустріч. Мені набридло постійно прибирати та готувати вдвічі більше, ніж раніше. Я також хотів піклування! Олена ж образилися на мене і також не здавала своїх позицій. Ми навіть ночували у різних кімнатах.
Наступного вечора я прийшов додому й помітив, що в квартирі вже набагато краще. Олена все ж таки навела лад та приготувала вечерю. Я думав, що жінка таким чином вибачалася за свою поведінку. Десь з тиждень я не переймався хатніми справами й був надзвичайно щасливий, жінка піклувалася про мене, як мені тоді здавалося.
Одного разу Олена почала розмову щодо прописки Ані, чомусь дівчину потрібно було прописати в моїй квартирі. Жінка стверджувала, що отримує комунальні платіжки за двох осіб і якщо доньку виписати – їй матеріально буде дещо легше.
Я не міг одразу прийняти таке рішення та й звик в таких питаннях радитися зі спеціалістами. У знайомого юриста я дізнався, що прописка дитини до 14 років може бути здійснена виключно за місцем реєстрації одного з батьків. Тобто аби прописати дівчинку, потрібно прописати й її матір. Прийшовши додому, я запитав Олену, навіщо їй потрібна ця прописка і запропонував матеріальну допомогу.
«Я можу й сам платити за твою та свою комуналку. Не переймайся за гроші», – почав я.
Олена відреагувала на це досить дивно. Жінка звинуватила мене у недовірі.
Наступного дня вечерю вже моя кохана не приготувала, а Аня навіть не привіталася зі мною.
За тиждень я знов почав виконувати всі хатні обов’язки. Олена ж відповідала, вона прибирає у своїй квартирі й втомлюється. Одного разу ми так сильно посварились, що я порадив їй повертатися туди, де вона прибирає та відчуває себе «як вдома». Тоді жінка зібрала речі й пішла від мене. Я дуже жалкував, адже дійсно погарячкував. Я намагався зателефонувати Олені, але вона вимкнула телефон. Вдома її також не було.
Через деякий час я почув, як хтось відчиняє двері від квартири Олени та Ані, я підбіг та вигукнув: «Лена! Ну пробач мені!».
Жінка, зовсім не схожа на мою кохану, повернулася до мене й відповіла: «Олена тут більше не проживає. Тепер я знімаю цю квартиру».
Я не міг збагнути, як таке могло бути. Виявляється, Олена винаймала цю квартиру в оренду, вона не була її власністю.
