Значить мало давала

Ольга Петрівна уже з пів години намагалася заснути, та сон усе не йшов. Тривожно було якось на душі. Здається, на подвір’ї щось грюкнуло. «Мабуть, то у сусідів, – подумала собі старенька. – Інакше б їх собака уже всю вулицю підняв на ноги».

Петрівна заплющила очі й нарешті задрімала. Наснився їй її перший чоловік Остап. Ніби стоїть так, пильно на неї дивиться та свариться пальцем. Сон відразу хтозна-куди подівся. Серце несамовито билося у грудях. Ніколи раніше їй Остап не снився. До чого воно? Глянула на годинник – десять хвилин на дванадцяту.

Раптом у шибку хтось постукав. Спочатку обережно. Зачекали трішки. Оскільки ніхто не відповідав, затарабанили гучніше.

Петрівна накинула на плечі кофтину та, не вмикаючи світла, вийшла у коридор. Кого до неї у таку годину могло принести? Та ще й узимку, коли у селі усі в такий час давно вже сплять? Може, у сина щось трапилося?

– Хто там? – запитала через зачинені двері.

– Відчиніть, будь ласка. Це поліція.

Боязко було от так відразу двері відкривати. Поліція? Та так будь-хто себе може назвати. А раптом це якісь грабіжники? Хоча, що їм тут робити? Пенсія у неї маленька. Якісь дві тисячі на смерть відклала та і все.

Петрівна увімкнула світло на ґанку та обережно виглянула у вікно. Придивилася – дійсно перед дверима два молодики у новенькій формі, в якій зараз співробітники поліції ходять.

– Ось має посвідчення, – простягнув старенькій документ один із хлопців, коли вона невпевнено все-таки відчинила двері. – Можна зайти?

Петрівна з хвилину уважно роздивилася посвідчення. Шкода, що окуляри залишилися на столі у кімнаті, але ніби все в порядку.

– Та заходьте вже, раз прийшли, – зітхнула старенька, адже нічого хорошого такий пізній візит поліцейських не віщував.

Петрівна запросила непроханих відвідувачів з холодного коридору до теплої кімнати, бо вже сама встигла добряче замерзнути. Зима ж надворі.

Молодики швидко оглянули невеличку кімнату та розмістилися за столом, вкритим білою накрохмаленою скатертиною.

– У Вас нічого сьогодні не трапилося? Нічого підозрілого не чули? – запитав один із поліцейських.

– Та ніби ні, – здивувалася Петрівна. – У мене собаки немає, але сусідський і миші не дасть проскочити. Відразу ґвалт підіймає. Сьогодні усе тихо було.

– Чи знаєте Ви такого Володимира Івановича Охріменка? – продовжив розпитувати діловито молодик.

– Так онук це мій, – відповіла спантеличено старенька.

Поліцейський хмуро зупинив на Петрівні зосереджений погляд, зітхнув, щось записав у своїх паперах.

– Чи можемо ми зараз оглянути ваші господарські споруди?

– Та, можна, – ще більше здивувалася старенька. – Зараз тільки одягнуся тепліше. Але у мене хазяйства як такого майже немає. У старому сараї, що ледь тримається купи, лише курей з десяток та скільки ж кроликів.

Молодики вийшли надвір, за ними, ледь переставляючи ніби свинцем налиті ноги, неквапом подалася Петрівна. Дивно, але на ґанку чомусь не було ціпка, без якого старенька вже не могла обходитися і який завжди дбайливо залишала біля порога.

Разом попрямували до дерев’яного сараю, помазаного глиною, що подекуди зовсім облупилася.

– Ой лишенько! Що ж це таке? – ойкнула Петрівна, коли побачила відчинені навстіж двері похиленої клуні.

У дальньому закутку обурено квоктала перелякана попеляста курка. Лишень вона одна і залишилася з усього маленького господарства Петрівни.

Старенька у розпачі ухопилася за серце, що ледь не розлетілося на дріб’язки від побаченого. Кури та кролі – невелике багатство, але для Петрівни – гарна допомога. Роботи біля такого господарства порівняно небагато. У свої вісімдесят старенька на більше вже була не здатна. Та й про кого попіклуватися є на старості, окрім кота Мурзика.

Ноги зненацька зовсім відмовилися тримати Петрівну і, якби не поліцейський, який обережно підхопив її під руку, тут, біля дверей розореного сараю, й простягнулася б.

Повернімося до будинку, – попросив хлопчина. – Розмова буде довга.

Тепер уже втрьох вони сиділи за столом із білою скатертиною.

– Десь годину тому патрульні зупинили двох чоловіків, які тягнули на санчатах об’ємний вантаж, – почав пояснювати причину свого візиту один із поліцейських. – Їх поведінка здалася нашим колегам підозрілою. Після огляду виявилося, що чоловіки везли нещодавно забиту птицю. На запитання «Звідки й навіщо?» один із затриманих сказав, що це від його бабці, будуть робити тушонку. Пояснення видалося патрульним досить дивним. Вирішили перевірити.

Поліцейські ще довгенько щось писали, попросили Петрівну переглянути, чи все правильно, та розписатися у протоколі, попередили, що невдовзі навідаються знову й залишили стареньку саму.

Петрівна так і сиділа, мов заціпеніла, до самого ранку за столом, вкритим білою накрохмаленою скатертиною. Прокручувала день за днем у пам’яті своє довге нелегке життя. Що ж вона таке зробила, що рідний онук так їй віддячив?

Її першого чоловіка не стало досить рано. Було дуже важко самій виховувати доньку. Тяжко працювала у колгоспі. Коли її вдруге покликали заміж, довго не думала. У другому шлюбі народився син.

Чоловік, старший за неї на п’ятнадцять років, на нерідну доньку майже не звертав уваги. То ж Петрівна намагалася сама додати їй любов і турботу, які та не могла отримати від батька.

Син одружився, облаштувався з родиною неподалік від батьків. Був їх опорою та підтримкою.

Доньці ж Петрівна після смерті чоловіка самотужки купила будинок у сусідньому селі, якомога далі від матері, як тій самій захотілося.

Чи то поріддя таке, чи Петрівна сама у цьому винна, так виховала, але була її старша дитина непутящою. Чотири рази ходила заміж, та всі невдало. З жодним чоловіком більше як рік не прожила. Воно й не дивно, бо господиня з неї була погана, у домі та на подвір’ї завжди був страшенний безлад. Час від часу Петрівні доводилося самій до неї навідуватися, щоб навести хоча б якийсь порядок. Розпоряджатися власним бюджетом донька так і не навчилася. Грошей у неї ніколи не було. Весь час просила у матері.

Найгірше ж було те, що двоє її дітей від різних чоловіків, були їй зовсім непотрібні. Більшість часу ті змалечку проводили у своєї бабусі або рідного дядька. Петрівна їх одягала, взувала, збирала до школи. Віддавала онукам останнє й ось що отримала на старість.

***

На наступний день, як обіцяли, до Петрівни знову приїхали поліцейські. Як пояснили – для слідчого експерименту.

До двору під конвоєм завели її онука Володимира.

У старенької всередині усе геть заніміло. Й сліз не залишилося, усе уже виплакала.

– Вовчику, за що ти зі мною так? – тільки й спромоглася запитати. – Якщо потрібні були гроші, то чому не попросив? Я ж тобі завжди давала. То п’ятдесят, то сто.

Онук подивився на Петрівну пустим, байдужим поглядом й зневажливо кинув через плече:

– Значить мало давала.

Під час слідчого експерименту виявилося, що ціпок, який Петрівна пізніше знайшла під парканом, її онук прихопив із собою, щоб скористатися, якщо бабця раптом вийде з хати. За якихось курей та кролів готовий був позбавити життя рідну бабусю.

Сумно, але донька після всього жодного разу до матері не приїхала. Винуватила її у тому, що онука за ґрати посадила. Навіть коли Петрівна через рік померла, не приїхала на похорон. Отак воно буває.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

3 × four =

Значить мало давала