Знайшла сили зізнатись собі, що жодного дня в шлюбі так і не була щасливою

– Ти – нездара. – Вкотре крикнув мені чоловік. – Якщо не можеш нормального борщу зварити – мамі моїй зателефонуй, нехай вона тобі розкаже, як треба готувати. Бо, якщо ти не навчишся – піду й залишишся одна. А вдруге заміж, повір, тебе ніхто не покличе, тим більше, з таким-то борщем!

Якби я вперше це почула, то, напевно, б розплакалася. Але щоденні претензії Влада з будь-якої причини були для мене звичною справою. Сьогодні йому борщ не такий, як у мами, вчора речі у його шафі лежать не в тому порядку, що він звик, а завтра чоловік ще щось придумає.

І кожного разу, акцентуючи увагу на моїх «недоліках», він погрожує мені розлученням. Я знаю, що до цього справа не дійде, принаймні, по його ініціативні, адже Влад – людина, яка тільки на словах багато робить, а на ділі він житиме зі мною до старості, щодня шпиняючи через те, що не відповідаю його ідеалу. А от на скільки мене ще вистачить я не знаю.

За роки сімейного життя я із впевненої в собі дівчини, здатної привертати увагу чоловіків, перетворилась на згорблену невпевнену й завжди втомлену жінку, яка повертається з роботи, тримаючи в руках тяжкі пакети з продуктами для того, щоб варити чоловікові борщ, який він і так потім розкритикує!

Працюю я бухгалтером, хоч душа лежить абсолютно до іншого.

Я з дитинства хотіла бути художником. Навіть закінчила художнє училище. Та батьки настояли, аби я пішла ще навчатись на бухгалтера, а то «художники завжди голодні, а треба мати якусь професію, яка тебе годуватиме». А коли вийшла заміж, то чоловік вмовив йти на ненависну роботу бухгалтером на підприємство, адже сім’ї треба гроші.

Сьогодні, після чергової порції образ від чоловіка, я задумалась нащо усе це терплю. І не знайшла пояснення. Зате знайшла сили зізнатись собі, що жодного дня в шлюбі так і не була щасливою. Живу з чоловіком, який, те й діло, що бачить в мені одні недоліки, працюю на роботі, від якої нудить, зрадила свою мрію. У нас навіть не має дітей, заради яких потрібно було б намагатися зберегти сім’ю. Тоді що тримає нас разом?

Того вечора я зібрала речі й пішла. Чоловік, звісно, намагався мене зупинити, говорячи, що без нього я пропаду й ще на колінах проситиму його мене пробачити.

Пройшло два роки. Я живу одна, але живу щасливо. Закінчила курси графічного дизайну і займаюсь тим, що мені дійсно подобається. На зароблені гроші винаймаю затишну квартиру-студію в центрі міста й збираю гроші на власне житло. Так, саме зараз я нарешті відчуваю себе щасливою, адже щастя, найперше, потрібно шукати в собі!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

six + sixteen =

Знайшла сили зізнатись собі, що жодного дня в шлюбі так і не була щасливою