Зять не пустив мене до них додому

Ліда, моя єдина донька, вийшла заміж три роки тому. Жили вони спочатку в мене. Молода сім’я, грошей немає, зять якийсь час без роботи був. Я, звісно, чим могла допомагала. Та у їхні відносини ніколи носа не сунула. Так мене моя мама навчила. Ми з колишнім чоловіком, у свій час, теж жили разом з нею, та вона ніколи не намагалась з’ясувати хто у наших сварках правий, а хто винний. Навіть, коли ми розлучились, вона ні слова поганого про мого колишнього чоловіка не сказала, хоч, якщо по правді, то було за що.

Я так само намагалась до молодої сім’ї зі своїми порадами-побажаннями не лізти. Вони дорослі люди, нехай самі на своїх помилках вчаться. Бувало, часом, чути, що сваряться. Ну, думаю, нехай. Третій у сварці, як і у коханні, зайвий. Сьогодні посваряться, а завтра помиряться – діло молоде.

Та з часом діти назбирали грошей на власне житло. Я, звичайно, допомогла від себе. Меблі їм повністю у квартиру оплатила.

Не дивлячись на те, що живуть вони в сусідньому дворі я до них без запрошення не ходжу. Прийдуть до мене в гості – я рада. А якщо сама хочу – телефоную доньці чи можна. Але намагаюсь не набридати, тому заходжу раз на два тижні.

Та якось йду я з ринку. Купила картоплі молодої та й, думаю, зайду дітям занесу. Вони тільки з роботи поприходили, їм по базарах ходити нема коли. Хотіла набрати доньку попередити, що прийду, але в руках пакети – незручно шукати телефон у сумці. Думаю, один раз можна й без попередження. Тим більше, що я не в гості, а просто картоплю занести.

Приходжу до їхніх дверей, дзвоню. Відчиняє зять в рушнику на стегнах. Й дивиться на мене таким незадоволеним поглядом:

– Вам що, мамо, дома не сидиться?

Я, шокована від такої грубості, розгубилась. Навіть забула, навіщо прийшла.

– Та я просто…я…

– Йшли б ви просто, мамо, додому… Нема чого до нас ходити! – Сказав зять й закрив двері перед моїм носом.

Я йшла додому, плачучи. За що він так зі мною? Я завжди намагалась не набридати дітям своєю присутністю й питала дозволу прийти, а сьогодні, вперше не попередила – й на тобі!

З того часу я до дітей не ходжу. Вони приходять раз на місяць. Коли дочка питає, чому я не заходжу – говорю, що краще нехай вони приходять, а про ту історію їй не розповідаю.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

1 × 3 =

Зять не пустив мене до них додому